Блог Наталії Зотової

Кривава межа...

Зотова Наталія Про все, що в кадрі і за кадром...

 

Світає… Сонце не хоче прокидатися. Йому так затишно у колисці зелених гір. Воно розморено гойдається на вершечках смерек. Ті вперто лоскочуть його золотаве лоно: «Вставай, вставай! Тобі час прокидатись! Земля чекає». Повороти круті, дорога губиться у смарагдовій зелені…Я їду на роботу. За якимось з цих поворотів мене теж чекає земля… Клаптик кривавої землі. А разом із нею і чужа смерть, чужа кров, чужі сльози…Чи такі вже й чужі?Боляче….

Вони мирно жили хата в хату, поки не померла їхня мати. Брат з сестрою. Кровинка до кровинки… Єдиний спадок – кілька сотин землі, мати не поділила між них. Якби ж мати знала… Якби ж передбачила. То спопелила би ту землю, камінням важким закидала би, водою би глибокою залила. Якби ж вона знала.

Все сталося у косовицю… Скошена трава повільно стікала пахощами гірського життя. Їх було чутно далеко-далеко. Такі волого-теплі, тягуче-терпкі, трохи солодкуваті з легкою ноткою гіркоти. «Інформація про злочин надійшла в оперативну частину райвідділу 25 числа, о 18 годині тридцять хвилин» - чіткий голос чеканив протокольні слова, відганяючи зайві емоції… «Коли оперативна група прибула на місце події, виявили двох осіб з вогнепальним пораненням. З»ясувалось, що це був швагро підозрюваного та його племінник. Куля втрапила в шию старшого чоловік, пройшла на виліт і влучила в ногу іншого потерпілого». Я мовчки слухаю увесь цей жах. Я вже знаю, що люди посперечалися через ту кляту землю… Того вечора з»ясовували, хто має її косити. Покос до покосу, слово до слова, чарка до чарки… «49-річний підозрюваний кинув зброю і втік до лісу. Була огранізована група захоплення. Собака взяв слід. Він лежав на землі, в руках був мисливський ніж. За словами судмедексперта смерть настала за півгодини до цього, від прямого потужного удару в серце. Через самогубство винуватця трагедії, кримінальну справу закриють».

 «Шух- шу-у-у-у-х… Шух- шу-у-у-у-х...» Апарат штучного дихання надійно обвиваває свого підопічного гофрованими шлангами… Чи вдихає у нього життя, чи висмоктує…«Шух- шу-у-у-у-х… Шух- шу-у-у-у-х...» «Шансів мало - каже лікар, - розумієте, у нього вся гортань пробита. Ми зробили штучну. Якщо виживе, все життя ходитиме з нею.»  Поміж рудоватих кучерів проглядається запечена кров. Обличчя так спухло, що аж погляду боляче дивитись на нього. З руки, у яку впилися голки крапельниць, сповзає простинь. Рука дивиться на мене грубими від роботи пальцями, порепаними мозолястими долонями і набухлими синіми венами. Ці вени от-от лопнуть від напруги. Вени не хочуть відпускати життя. А  спрацьоване життя не знає чи хоче жити… Воно б»ється бідолашне і хоче втекти в гори, на косовицю….

«А чи знаєте, що коли в горах у когось народжується син, то йому зразу одну ногу до коліна відрізають?» Мурашки по тілу… Стою, мовчу.  «Не знаєте? Так це для того аби зручно було під гору косити!» Люди сміються… «О Боже! Це ж гумор… чорний гумор…» Роздуми, наполохані людським сміхом, втікають від мене. Я повертаюсь до реальності. Лікар дивиться в очі: «Ви скажіть про безвихідь. Ви обов»язково скажіть. Люди в горах п»ють. Люди безбожно п»ють… Цироз печінки у молодих жінок. Гарячка біла у парубків… Це біда. Це велика біда.» Йду лікарняним коридором. Питаю у людей, де вихід? А люди цікавляться: «Ви з телебачення? Та нема в нас виходу. Нема…» Сивочолий дядько загинає пальці: «Нічого у нас нема. Виробництва нема. У нас тільки 5 тисяч робочих місць у районі. І це все бюджетники і держслужбовці…10 тисяч дітей, 12 тисяч пенсіонерів. А населення майже 50 тисяч! Що робити іншим???»  Балансую серед згорьованих реплік, йду до виходу. Там син з простреленою ногою. Треба з ним поговорити. Високий, худощавий. «Ні… Я не можу…Я не буду говорити…Мені нічого сказати…» - шкутильгає собі геть.

На вулиці свіже повітря. Хочеться ще й сонця. Та його закриває від мене чиясь кремезна постать. «Я прийшов кров для брата здати. То мій брат, що шия в нього прострелена. Я хочу з вами поговорити.» Я дивлюся на великого міцного дядька. Очі в нього сині і якісь по-дитячому безпорадні. Я бачу як йому тяжко. Мені теж стає тяжко. Я  думаю, з яких джерел своєї душі він черпатиме мужність, щоб розказати мені про те свіже і незагоєне горе, яке в родині його сталося…. «Тою землею без паперів років з двісті користувалися. І ще ні разу не була вона кров»ю залита. А тепер папери треба, щоб довести, що то твоє. А щоб вже понапувалися тої крові!!! Кого тепер судити, кого карати? Один в землі лежить..Той з ногою бідує, а цей…чи виживе? Тяжко то все. Не знаю, що робити. Ми ще не говорили між собою про це. Хай вляжеться трохи та біда. Рідні ж бо люди!!!» Сльози бринять на його чорних густих віях. Я не можу дивитись в його заплакані очі… 

Їду додому. В горах косовиця. Стрункі копиці духмяним військом розкинулись по гірській землі. Вишикувались ріненькими ширенгами, наче оборону зайняли від сил якихось невидимих. Щось між них майнуло червоним блиском. Серце сполохано заклякло. Невже знову кров? Вдивляюся в далечінь… Сонце. Червоне від утоми, важке і велике. Воно стільки тепла віддало цій землі. Увесь день плекало її, леліяло. Стільки горя від неї забрало, стільки надії, любові та віри віддало… Стомленими променями чіпається сонце за вершечки смерек. Смереки вдячно підхоплюють його своїми вітами, ніжно гойдають. Сонце змучилось. Сонцю час спати. «Побачимось завтра,  - шепочуть йому гори. - Гарних тобі снів, рідненьке!» 

Коментарі -
Зачекайте...