Копєйка...

Любу в місті знали всі. Блаженна була Люба. Ходила собі неприкаяна. Плечі згорблені, голова опущена, на очах сльози, на вустах незлі прокльони. Її худенька постать, прикрита лахміттям, мерехтіла то на ринку, то у парку, то у самісінькому центрі міста. Якась непримітна, майже прозора, вона давно стала частиною міського життя.   З нею,  глузуючи, віталися бізнесмени; кепкували, не без злості, хлопчаки; невинно зачіпалася малеча. На всі репліки Люба реагувала однаково: гукала міліцію. Міліція не йшла. «А нащо?- казали. -Люба дурнувата, що з неї візьмеш?» Так і ходила Люба, тинялася між нормальними людьми і буркотіла щось собі нерозбірливе.  Поки не зачепить хто, і не вирве з Люби гучне і надривне: «Міліція-я-я-я-я! Щас позаву міліцію-ю-ю-ю!» Зазвичай, після безуспішних спроб догукатися до міліції, Люба махала рукою і якось приречено видихала: «Аставьте мєня в пакоє!». А потім поспішала геть, подалі від своїх кривдників, і дуже нервувала, коли вони її наздоганяли і продовжували кепкувати. Тоді могла пригрозити чоловіком, що вийшов із тюрми і досі паспорта не має. Цю Любину історію теж  всі знали. Іноді питали: «Люба, а чоловік вже отримав паспорта?». А Люба починала плакати і кричала: «Он мєня убйот! Он всєх убйот!»

Не знаю, коли, хто і за що, але прозвали Любу Копєйкою. Кажуть, копійки раніше любила у перехожих випрошувати. Так це чи ні, а от Копєйкою таки стала сама. Частенько Люба ходила закривавлена, з розбитим лобом і синцями на тілі. Подейкували, що то хлопчаки відточують на Любі мистецтво вуличного бою. Мовляв, бої ж то вуличні, і Люба – вулична. Гріх цим не скористатися. Коли Любу били, вона не кричала і не гукала на поміч. Люба знала, що ніхто не прийде і ніхто її не порятує. Вона покірно присідала, закривала голову руками і тільки тяжко і якось дуже моторошно зітхала після кожного удару. Коли хлопчакам набридало бити Любу, вони просто йшли геть і навіть не думали глянути жива вона, чи ні. Та Любі було до того байдуже. Вона різко підводилась, похитуючись прямувала до річки і повільно змивала кров. Це було схоже на якийсь потойбічний ритуал. Здавалося, що у тому побитому тілі Люби не було. Люба була десь інде. А на грішній землі лише скривавлена і ще жива плоть нагадувала про неї.

Деколи Люба зникала надовго. Мабуть, відлежувалась після таких екзекуцій. Її не було у звичних місцях і перехожі, оглядаючись, напівсвідомо шукали згорблену постать Копєйки. Та минали дні, і коли Люба знову з»являлась, вони робили вигляд, що і не її зовсім шукали у натовпі, і не потрібна вона їм, і не знають її. А Люба ходила звичним маршрутом і кликала міліцію, коли її дражнили. Сама вона ніколи й ні до кого не чіпалась і не намагалась першою заговорити. Здавалося, що їй і не треба було цього. Усі кудись бігли, а вона поволі чвалала. Усі гомоніли, а вона мовчала. Усі сміялись, а вона плакала. Деколи закрадалась думка, чи не привид, бува, Люба? Ніхто не знав, де вона живе, звідки вона приходить і куди йде. Не бачили, що їсть Люба і що п»є. Де вона народилась і де зростала, чи має родичів. Ніхто й ніколи не питав про це Любу. А Любі й не треба було. Вона вже й сама повірила, що її нема. І тільки іноді, сховавшись від колючого світу у клубочку свого понівеченого й закривавленого тіла, вона починала відчувати пекельний біль і розуміла, що іще жива. Тоді з-під брудного лахміття виймала якийсь потертий папірець і годинами вдивлялася у нього. То була зім»ята і просякнута кров»ю світлина- єдина пам»ятка про Любине «колись». На ній проглядалось усміхнене дівчатко з великими бантиками і ще більшими очима…