Блог Наталії Зотової

Коли душа рветься на волю...

Зотова Наталія Про все, що в кадрі і за кадром...

 

Вже північ. За хвилину поїду з Києва. Ледве заходжу у вагон. Таке враження, що після центрифуги столичного життя у тілі не лишилося жодної кісточки. Везу додому книги. Багато книг з Петрівки. Вони такі тяжезні, а руки такі слабкі. Ставлю сумку під полицю, стелю постіль і лягаю спати. Не плекаю мрій… Не висплюсь. Не сплю у потягах. Душно. Виходжу у тамбур. Колеса калатають якось неритмічно. Наче кличуть журбу до мого серця, наче смутком вповивають душу. Що не так? Не можу зрозуміти. Тривожно якось мені… Повертаюсь в купе. Краєм ока чіпаюсь за розклад. Хмельницький. Скоро Хмельницький. Тривога зникає. Я знаю, що робити! Іде провідник. Питає, чи у мене все гаразд. Відповідаю, що авжеж, все добре. Цікавлюсь, чи візьме передачу до Мукачева. Іду пакувати тяжезні книги. П'ята ранку. Хмельницький. Виходжу. Провідник нічого не питає, лиш по-батьківськи радить одразу взяти квитки до Мукачева. Каже, що сезон, що їх може не бути. Сиджу на зупинці, чекаю першу маршрутку. Шоста ранку. Їду за місто на Кам'янецьку трасу. Там зупиняються автобуси, що до бабусиного села ідуть. Заходжу, сідаю на запорошене сидіння. Сонце заважає дивитись на дорогу. Але навіть із закритими очима я зрозумію, коли треба виходити. Цю землю я бачу, не очима, я бачу її душею… Автобус їде далі. Я залишаюсь на роздоріжжі. Сонце питає у мене, чи готова я йти далі. Огортає теплим промінням і веде стежиною до хатини, де живе моє дитинство. Кілометр, другий, п'ятий….Треба зайти до дідуся з бабусею. Серце радіє: могилки прибрані, квітами причепурені. «Отче наш, іже єси на небесах…..» Бабуся щаслива, посміхається. Дідусь спокійний і привітний. Портрети вицвіли на сонці. Треба поміняти. По грунтовій дорозі йду до хати. Проїжджає машина, здіймає таку куряву! «Дитино, а ти чия?» - чую приємний оксамитовий голос. Порохи сідають. Стоїть  біля паркану старенька жіночка. Ситцевий халатик, біла хустина. З-під тонких брів на мене дивляться гарні світлі очі. «Добрий день! Я онука Ганки, що біля клубу жила». Жіночка вдивляєть в моє обличчя і допитується далі: «Наче на Марію схожа! То ти її молодша донька, чи та що по тілівізору показують?» Я так щиро посміхаюся, що аж сонце заздрить! «Та, що по тілівізору, тьотю!» «Господи, дитино! А шо ти таке вже нещасне, таке вже худенечке!» Уже й душа моя мліє від посмішки…Хочеться обійняти і розцілувати цю непідкупну щирість. 

Йду далі. Зараз буде криниця. Ковток, другий. Ця вода напуває кожну клітину…Ворота. Зелені. Фарба полущилась. Не можу відчинити. Нікого й гукнути на поміч. Хати на вулиці зяють вибитими шибками. І наша похилилася.  У схованці знаходжу ключ. Такий гачок довгий з хвостиком, що ним за замок зачепити треба. Не забулось… Один порух ключа і двері скриплять, запрошуючи в сіни. Дитинство, стомлене самотою,радіє. Пригортається до серця, щось шепоче… Виключаю мобілку. Відчиняю вікно. В саду бешкетують білченята. Їх так багато. І пташки такої вже виспівують! Жодних набридливих звуків. Тільки природа. Лягаю на постіль. Вона вогка, пахне сіном і прожитим життям. Засинаю. Нічого не сниться. Жодної думки, жодної картинки. Суцільний вакуум….Тук-тук…тук-тук… Десь в іншому вимірі знаходжу свою очищену душу. Одягаю на неї пружне, не зів'яле від утоми тіло. Душа теж відпочила. Душа більше не рве на шматки це тіло…. Прокидаюсь. Тук-тук… Білочка чимось стукає по підвіконню. Бісером чорних оченят сверлить мене і не думає втікати. Бачу - світає… Я проспала майже добу. Не віриться. Виходжу на подвір'я. На лавці під вікном чотири трилітрові банки молока, кілька літрів сметани, домашній сир, яйця, молода картопля, огірки, часник. Люди наносили. Бо ж Ганка вже вісім років як померла. Газдівства нема, а онучка приїхала. Мені би хотілося не дивуватися, а я дивуюся... Дивуюся людяності, щедрості, простоті… Дивуюся першозданній справжності. «Натасю, дитинко, то шо ти вже спочила після дороги? Я тобі молочка свіженького принесла». Сусідка тяжко ступає попухлими ногами. Скільки їй років? Десь вісімдесят. Та ні…більше. Мабуть під дев'яносто. Вона така якась молода!!! Ці очі…цей голос…. «Натасю, а шо там в тілівізорі кажуть, пенсію підвищать, чи ні?» Сльози рвуться з моїх очей. Я стримую їх. Посміхаюсь. Так ніжно пригортаю до себе цю земну мудрість і мовчу…Я не знаю, що їй сказати. Я не знаю, чи маю я право на якісь слова. «Натасю, а ти коли їдеш?» - питає мене мудрість. «Сьогодні»..... і сльози зрадливо капають в глибокі борозни її теплих рук. 

Коментарі -
Зачекайте...