Сінокоси

Старий Дьордій відноситься до категорій тих людей, які все життя трудилися на землі. За свій вік він чимало посадив, покопав, покосив. Каже, що цю роботу любить понад усе, хоч знається і на будівництві і столярстві. У господарстві все створив своїми руками –  будинок, літню кухню, огорожу.  Коли діти були малими, їздив на заробітки, заробляв гроші. Старався, щоб вони здобули якусь професію. Та так, всі  четверо, хто де вчився, там і залишився. Додому, у рідне село ніхто не повернувся. Роботи ж  нема,  а працювати на землі, як батько, діти не звикли. І вже й не хочуть.  Старий часто говорить, що скоро настануть часи, коли землю обробляти буде нікому і вона пустуватиме.

 

- На землі треба важко робити, а молодь хоче легко жити і все мати. Із городу сильно не розживешся. 

 

У свої 70 з гаком  Дьордій  тримає ще корівчину. Якби не вона, навряд чи б залікував старий свій гастрит.

Лікар назначив пігулки, а він за  тиждень пив лише кисле молоко.  Той прийшов і дуже здивувався, що старий так швидко одужав.

 

Тепер у дыда гаряча пора – сінокоси. Чоловік  заготовляє корм для своєї годувальниці Мані.  Встає вдосвіта і гайда на город.  Покосить з годинку, зайде в хату, вип’є кислячку, трішки подрімає і знову береться за роботу. Косить до полудня, а потім сушить траву – розтрясує,  обертає. Під вечір ретельно згрібає і складає  в копиці.

 

Косити старому залишилось ще третину городу. Він не поспішає і не кличе помічників, хоч родичі залюбки б допомогли. Каже, що це корисне для здоров’я  заняття, а  запах свіжоскошеної трави додає бадьорості.

 

Сьогодні старий Дьордій акуратно підгрібає  сіно.  Воно вже досохло і проситься на сіновал. Та враз, звідки не візьмись, на небі  хмаринки  і вже за мить перші теплі краплі дощу тихо падають на спраглу землю. Старий не може натішитись: це ж золотий дощ! На урожай.  Він радіє і, по-дитячому простягає під літні краплі свої натруджені руки.  Про те, що його сіно змокне,  навіть не переймається. 

 

- Хто намочить, той і висушить, – каже мудро.