Село і роми...

Вона махала мені перед очима папкою з документами. Бідкалась, що має всі папери, що так тяжко їх збирала, а ще тяжче будувалася…А тут, каже, прийшли якісь люди і женуть її геть, стіну новобудови розбили, та ще й позов до суду подали. Люди стояли збоку, кивали головами і таке щось в очах їхніх було, аж  мороз пробирав. Відійшли ми трохи далі, стала гортати я ті документи. Гортаю, гортаю – нічого не розумію. Де і що, коли? «Як ніде жити, якщо клопотали про магазин, а не про житло»-, питаю. А вона мені каже: «Ну та й що? А магазин хіба не хата?!» Хотіла я щось пояснити, подивилась на неї і перехотіла. У неї ж бо є ДОКУМЕНТ, та ще й з 2001 року! Думаю, буду питати, чи усвідомлює, що той документ лише дав право на збір низки інших документів та погоджень. Читаю їй, що он  написано головою села, що не заперечує проти будівництва магазину, за умови зібрання всіх необхідних дозволів. Де, питаю дозволи інші? Каже так впевнено мені, що є у неї все. Розгортає якусь плахту паперову, там печатей ціла купа, підписів. Я не можу второпати, що то є. Дивлюся, щось з автодором пов»язано. Вона дивиться на мене, як на дурну і пояснює, що магазин біля дороги будує, то й взяла погодження автодору. Я починаю шкодувати, що не вивчилась на юриста. Село, дорога, магазин…Одним словом, гортаю папери далі. Не бачу акта на землю. Питаю, де він є. А нема, відповідає мені вона. Як нема, дивуюся я. А вона так поважно виймає з тої купи паперів один такий гарний зі значками, що на сонці вилискують. І каже мені, що ось, бери та читай. То каже, мені нотаріус дав. Читаю один раз, другий. Дійшло у мене до третього читання і на третьому читанні я таки зрозуміла, що до мене таки нічого не дійшло та й не дійде. Документ дійсно завсідчений нотаріусом. А в ньому написано, щось на зразок такого: « Я, П.І.Б., що проживаю там і там, не заперечую, щоб така і така то жінка збудувала на моїй пайовій землі магазин». Так і захотілось сказати нецензурно «ні-і-і-і- ……чогісінько собі!» Щоб я така жила з такими документами. Оце тобі і ДОЗВІЛ на будівництво! Люди підходять ближче. Гомонять голосніше. Вона їм щось кляне, вони огризаються. Думаю, лиш би бійки не було. Хапає мене за руку і тягне за хату. Каже до мене так улесливо, в очі заглядаючи і руки не відпускаючи: «Пані та ви ж мені допоможете? Ви ж із Києва приїхали, так? То вам на дорогу» - і гроші тиче. Розізлила мене. Та мені не можна на роботі злитися. Голову холодну треба мати. Мило посміхаючись пояснюю їй, що за гроші ці може за грати сісти. І за будівництво теж. Он судовиконавці, кажу, йдуть. Судовиконавці зачитують петицію, попереджають, що позбавлення волі чекає, як будуть далі нехтувати ухвалою суду і будувати цей магазин. Люди вже впритул підійшли і таке почалося!!!! Чую, що вже вчетверте так землю вона захоплює в цьому селі. І в суідніх, кажуть було таке діло. Вже кілька разів фундаменти заливала в чужих городах. І що хату їй безкоштовно влада пропонувала, а вона відмовилась. І що земля, на якій нині будується, бабусі 90-річній належить. Перепитую у неї. Я зобов»язана перепитувати. Думаю, буде все заперечувати. Аж ні! Погоджується. Було, каже, таке. А будуватися не дають, бо ромка вона. Не хочуть селяни, щоби між них селилася. Як, кажу, не хочуть!!! Хатину вам пропонували! Знаєте, що відповіла мені на це? Хата та, каже по-під лісом була, а їй біля дороги треба! Я стисла мікрофона і змовчала. Мені не можна в суперечки вступати. Я маю факти збирати. Чомусь пригадалося, як наші мукачівські роми Верховну Раду пікетували. З дітьми, яких там же у тазиках мили і пеленки на поручнях сушили.То вже були діти тих ромів, яким житло наша влада за допомогою спонсорів дала. Тепер вже вони хотіли житла. Бо то, казали, так положено. А до житла і меблі, і пральну машинку, і телевізор плазмовий, як батькам їхнім дали. Нічого собі! А мені, думаю, телевізор плазмовий друзі на день народження подарували, бо в мене три роки взагалі телевізора не було. А тут такий сервіс! А в Ужгороді он дамбу роми розібрали. Вальку з глини тої робили і чинили хижки собі. І сказала їм влада за псування державного майна: «Но-но!».  «Не можна так робити!»- сказала влада і земельні ділянки вирішила їм дати деінде,  не на дамбі. За бюджетні кошти. І дамбу влада за бюджет відновить. Гірко стало. Я квартиру від держави вже двадцятий рік чекаю. Вже й діти виросли. А квартири обіцяної нема. Продали наше містечко військове бізнесменам. Разом з людьми продали. Кажуть чиновники: «А нащо тобі квартира. В тебе ж є де жити!». Чиновники все про мене знають. Ну не здохла з голоду, не ходила, не просила. Стала на ноги сама. І навіщо та квартира тепер? Логічно? Мабуть, що логічно. Але ж там, у лісі, без газу і води ще живуть інші, кому теж квартиру обіцяла держава. А я живу у місті. З газом і водою. Ну, майже з водою. Вона у мене по годинах тече з краників. Живу собі та й працюю. І що ще для щастя треба? А їй для щастя хату біля дороги треба і магазин біля хати. Розумію. І селян розумію. Молодці. Законним шляхом пішли. До суду подали. В прокуратуру написали. Поки, бачу, реакція адекватна. Будівництво призупинили. Будуть розбиратися, що й до чого. Але кажуть, суд вона програє. Земля, кажуть, пайова. А на такій землі не можна будуватись. І прокуратура в суд на неї подала. Засумнівалась прокуратура, що без шахрайства той документ нотаріальний на світ божий з»явився. Взяла під опіку прокуратура бабусю стареньку, до ліжка прикуту. Поки спокійно мені за цю справу. Діє поки закон. От так завжди було би….