Я, Федака, мій диплом і його новий роман

Дивний був день. Неділя. Я мав спати досхочу. Тим паче, що ліг лишень в 4 ранку. Молодим бути не так просто.

Та у 7.20 я вже був на ногах – збирався до Ужгорода на інтерв’ю з людиною, на чиїх казках росте українська малеча. Уже тоді я знав, що даруватиму своєму племіннику найближчі пару років. Знав, з ким познайомлю – Вуйко Йоєм, Лишинею, Чмаком, а можливо колись і особисто з Галиною Малик. Думав, планував, хвилювався.

У той же час сподівався на ще одну зустріч. Точніше на зустріч з ще однією людиною. Про Сергія Федаку мені розповідали багато – а надто про його безпосередність. Я ж бо лише посміхався, бо бачив у ньому «ідейного спільника». Насправді, це відчуття у мене збереглося від нашої першої зустрічі ще за шкільних років. Тоді я захоплювався історією, перемагав у олімпіадах.

Лекція Сергія Дмитровича – мій перший інтелектуальний шок. Її він читав у Інституті підвищення кваліфікації в Ужгороді у рамках підготовки обласної збірної команди школярів до Всеукраїнської предметної олімпіади з історії. Лекція стосувалася голодомору 1932-33, себто аргументів у доведення, що це був геноцид українців.

Федака навів лише три аргументи. Досі їх пам’ятаю. З ними важко не погодитися. Це як інтелектуальний катарсис, люстрація. Опісля, я зрозумів, що моя головна зброя – це факти та логіка.

Вже тоді Федака був легендою, а водночас, відсторонений та епатажний.

Повторної зустрічі довелося чекати 6 років. Все через обставини. У мене з’явився новий привід, і впевненість у тому, що це потрібно не тільки нам двом.

Я декілька разів дзвонив Сергію Дмитровичу, домовлявся. Нічого конкретного. «Можливо в неділю», – сказав він напередодні. Я просив лише про 15 хвилин. Був певний, що вистачить. Федака відповів, що викроїть.

І ось в неділю о 8.00 дзвінок. Без вітання, Сергій Дмитрович розчаровує: «На жаль, ми, мабуть, не зможемо сьогодні зустрітися, бо я маю їхати з журналістами за місто». Я й не збирався здаватися:

- О котрій? – поцікавився я.

- О 9.30 від готелю «Ужгород».

- Я вже виїжджаю з Мукачева.

- То може й встигнете.

Я точно знав, що встигну. Таксі, автовокзал, до якого я не доїхав, бо вскочив у рейсовий автобус на Ужгород, який перехопив по дорозі. За 43 хвилини я уже поблизу Ужа, на Корятовича. Пусті вулиці. Я поспішаю. Водій автобусу сказав, що треба йти по прямій – і за 10 хвилин буду на місці.

Пішов сніг. Якого біса? Того ж дня купа знайомих збиралися проводжати зиму. Як виявилося згодом, під таким титром збирався з колегами за місто і Федака. А поки, сидів собі у холі готелю. Читав.

Мені вистачило менше 15 хвилин. Та якби не автобус, на який очікував Сергій Дмитрович, думаю, розмова затяглася б.

Я був на диву експресивний, багато жестикулював, пояснював. Федака тримався спокійно: скептичні уточнення, короткі питання, легкі схвальні кивання головою. Було важко зрозуміти, чи його дійсно цікавили мої слова та думки, а тим паче пропозиція вести «ефемерний» блог, чи просто – бавила моя наполегливість та заповзяття.

Але він сам себе «здав». Наприкінці розмови витягнув з сумки книжку: «Це Вам», – легковажно та буденно промовив професор. Коричнева обкладинка, на ній – обриси панів середини XVІІ століття, у назві слово «Валет». Я був відверто спантеличений, але відразу зрозумів, що до чого: «Зачекайте, зачекайте, то підпишіть мені будь-ласка».

Федака ніби сподівався на подібну реакцію. Його голос відразу пожвавішав, у ньому з’явилися краплинки ентузіазму: «Залюбки!».

«Дмитрові – від Дмитровича на згадку про знайомство. 7.3.10. Підпис»

Ось так я отримав новий роман Сергія Федаки за три дні до його офіційної презентації. Та ще й з автографом автора.

Відкрив я його не відразу – за кілька годин, сидячи в автобусі дорогою назад до Мукачева.

«– А трясця твоїй матері, свинтусе ти забрьоханий, через пень-колоду роблений, дурним псарем вишколований! Вбись ти нигда-шуга здоровим не був, гун цуг-вілаг, вби світу білого не видів і паленки не куштував, п’яниця несусвітній, волоцюго цуравий, клята твоя душа смердюча! А чого сь розтягнувся туйки, як граф на перині! Добрі ти є, паскудь ти така-сяка нечесана?! Усі чесні пияки замісто того, щоб у корчмі сидіти та про здоров’я дбати, мусять тут через тебе перечіплятися! Та вставай уже, качка би тя копнула, а свиня задавила! Уставай цімборо!»   

І як після такого, я міг відкласти книжку на кращі часи, та писати диплом про інформаційну безпеку з точки зору дискурс-аналізу?..