Природа ужгородської провінційності

Рефлексії на основі більше 10 візитів менш ніж за місяць, власних роздумів та спостережень, фокус-групи у Facebook та теорії «культури повсякдення» Броделя. Іншими словами, не сприймайте написане нижче надто серйозно)

За останні кілька тижнів я зрозумів, що мені подобається Ужгород. Подобається в ньому бувати. Можливо, навіть жити. Я використовую слово «можливо», бо живу чортзна-де, але точно не в Ужгороді.

Ви, мабуть, здогадалися, що річ не у архітектурі, або чистоті вулиць, повітря... Дайте спокій, місцям Ужгород – то суцільна руїна. Усі сподівання на весну, адже лише їй під силу в мить причепурити вкрай кволі міські пейзажі.

Поза тим, Ужгород – доволі сучасне місто. Як на мене.

Раніше, не враховуючи сезонні візити на предметні олімпіади в шкільні роки, я бував тут переважно вночі.

Власне, наявність доволі пристойного вибору в темну пору доби – суттєво вирізняє Ужгород на тлі решти закарпатських міст.

Вирізняє місто і молодь, її одяг, смаки, світовідчуття, спілкування. Хоча не завжди.

Так чи інакше, урбаністичний контекст в Ужгороді все ж поступається провінційному.

Окрім суто об’єктивних моментів – розміру міста, кількості жителів, міського ритму, фінансування – є й інші, не хочу вдаватися до інтерпретації банальних істин.

Йдеться, насамперед, не про дрібнички на кшталт: уже близько півроку чи не у кожній кав’ярні, барі чи ресторані, які претендують на статус «модного закладу», за вечір кілька разів просто мусять прозвучати і справді модні хлопці з Hurts.

Зізнаюся, я до кінця ще не певен, але як на мене, природа провінційності Ужгорода, як міста в його вкрай хворобливому змаганні з Мукачевом. Або якщо точніше, у відсутності змагання з іншими – потенційно рівними собі (Львів, Івано-Франківськ, Будапешт, Ніредьгаза).

Ужгороду потрібен новий контекст. І потрібні люди, які б його окреслили.

Інша річ, чи здатен змагатися сучасний Ужгород з іншими – рівними чи потенційно рівними собі містами, коли й в рази провінційніше Мукачево нині виглядає куди солідніше.