ХХІ зимова Олімпіада вже стала історією, а в Україні все ще дискутують, чому невдало виступили вітчизняні спортсмени. Спробуємо поглянути на цю проблему, тим більше, що за океаном виступали й закарпатці.

Отже, на „білих іграх” у Ванкувері участь брали 47 українських спортсменів у 9 видах спорту. Головні надії експерти передусім покладали на біатлон. Тим більше, що головний тренер збірної України Євген Колупаєв вітчизняну команду лижників-стрільців напередодні стартів у Канаді вважав суттєво сильнішою за туринський склад. На жаль, металеві прогнози не збулися. Лідерів підвела точність на вогневих рубежах.

У фігурному катанні сподіватися на п’єдестал було доволі важко. Як-не-як,  а Станіслав Морозов і Тетяна Волосожар на етапах „Гран-прі” зірок не хапали. Якщо мені не зраджує пам’ять, то в їх активі тільки восьмий результат. Про інших фігуристів узагалі говорити не доводиться: перемоги – не їхній козир.

У лижних гонках реально тріумфувати могла тільки Валентина Шевченко. По-перше, рік тому вона показала третій результат на чемпіонаті світу в марафоні, а в олімпійський сезон теж подала надію на одному з етапів Кубка світу. Зрештою, В.Шевченко має колосальний досвід виступів на „рівні № 1”. Адже спортсменка виступала вже на трьох олімпіадах, а в Солт-Лейк-Сіті-2002 навіть фінішувала п’ятою в тридцятикілометровій гонці. Утім травма міжреберних м’язів, отримана буквально напередодні змагань „білої” Олімпіади, позбавила надії на успіх.

Так само у фристайлі через травму закарпатця Станіслава Кравчука ми не змогли претендувати на п’єдестал. Від інших же акробатів фортуна відвернулася. У тому числі й від Енвера Аблаєва, котрий на попередній Олімпіаді зумів пробитися до фіналу, а цього разу опинився далекого за його бортом. Як, зрештою, і всі інші представники вітчизняної команди фристайлістів.

У гірськолижному спорті й стрибках із трампліна тим більше не можна було сподіватися на медалі, оскільки в цих видах спорту Україна не є законодавцем моди й відповідно не досягала серйозних результатів. Сказане стосується й лижного двоборства. Перші, але, правда впевнені кроки ми поки робимо в сноубордингу, де покладаємо надії на перспективу, яку уособлюють собою ужгородці Йосип Пеняк та Аннамарі Чудак. Поки вони з 22-м і 16-м результатами подолали визначену межу у вигляді 25 місця. 

Важко було розраховувати й на одну з нагород у санному спорті. Наталія Якушенко, попри високі результати на� чемпіонаті світу-2009 та на окремих етапах Кубка планети-2010, в олімпійський рік (як, до речі, і Лілія Лудан) швидше асоціювалася з першою десяткою, ніж із трійкою призерів. На жаль, асоціації „реалізувалися”...

Що ж до закарпатців, то вони за всю історію виступів на зимових олімпіадах теж не могли похвалитися медалями. Найкращі здобутки демонстрував нині мукачівський фристайліст Станіслав Кравчук. Він чотири рази брав участь у найголовніших змаганнях сучасності й посідав 9 (Нагано-1998), 5 (Солт-Лейк-Сіті-2002), 13 (Турин-2006) та 19 (Ванкувер-2010) місця.

Чому ж українці більше полюють за привидами нагород, ніж за самими медалями? Ґрунтовну оцінку потрібно буде ще дати, детально проаналізувавши виступи кожного спортсмена. Але на поверхні лежать і причини провалу, про які вже можна говорити. Щоб їх зрозуміти, потрібно заглянути в історію виступів українців на олімпіадах. Ще в період існування СРС� українці не були особливо помітними. В активі маємо тільки „золото” Івана Бякова в біатлоні (Інсбрук-1976), „срібло” Олександра Батюка в лижних перегонах (Сараєво-1984) та „бронзу” у фігурному катанні Віктора Петренка (Калгарі-1988).� Радянська школа спорту допомогла нам виховати класних спортсменів-олімпійців і в подальші роки. Зокрема чемпіонів хокеїста Олексія Житника та фігуриста Віктора Петренка (Альбервіль-1992). Правда, слід визнати той факт, що ряд наших талановитих земляків не потрапляли на Ігри тільки тому, що тодішня комуністична влада навіть за вищого рейтингу часто-густо віддавала перевагу представникам інших національностей, переважно росіян. Тобто діяла в рамках тодішньої дискримінаційної політики в національному питанні. Відтак нагород ми могли мати й більше. Але факт залишається фактом: маємо якихось 5 нагород, хоч і три з них – золоті.

Самостійною ж командою збірна України п’ять разів виступала на зимових Олімпійських іграх, включаючи Ванкувер-2010. У норвезькому Ліллегаммері-1994 наші атлети виграли „золото”� й „бронзу”: Оксана Баюл посіла перше місце у фігурному катанні, а Валентина Цербе стала третьою в біатлоні. На ХVІІІ іграх у Нагано-1998 медалевий почин українок „сріблом” підтримала біатлоністка Олена Петрова. У Солт-Лейк-Сіті 2002 року вітчизняні зимовики були вже без нагород. В  італійському Турині знову представники біатлону й фігурного катання відповідно Лілія Єфремова та дует Руслан Гончаров – Олена Грушина підкорили п’єдестал, вигравши „бронзу”. У Ванкувері ж українці вдруге виступили без медалей.

Як бачимо, за всю історію „зимові” здобутки на Олімпійських іграх не вражають. Отже, одна з найголовніших причин такого стану речей, як це не парадоксально звучить, але в Україні, зокрема за роки незалежності, не було створено культу зимових видів. Їх тривалий час узагалі вважали (а багато хто ще й досі вважає) занадто витратними, „забаганкою багатих”. З іншого боку, хай кількох, але олімпійських чемпіонів ми мали. Проте технології й система підготовки спортсменів високого класу в провідних країнах пішли значно вперед, а надалі експлуатація результатів роботи радянської школи спорту себе вже вичерпала. Відтак спорт потребує нової, відповідної сучасним реаліям, державної політики. Скажімо, чи можна сповна віддаватися спорту й фізичній культурі, коли в нас Міністерство одночасно в справах сім’ї, молоді та спорту? Тобто якщо раніше був Державний комітет України з питань фізичної культури і спорту (Держкомспорт України), то тепер фізична культура взагалі „зникла”, а лишилося тільки „та спорту”. Ось „та” й продовжуємо показувати результати.

Немає і чіткого поділу, хто з регіонів за яким видом спорту закріплений. Відповідно й слабка інфраструктура. В Україні практично відсутні цивілізовані умови для тренувань. Скажімо, відсутні траси для санного спорту, модернізації вимагають бази для інших, зокрема лижних видів. Звідси ще одна проблема: спортсмени вимушені тренуватися за кордоном, а отже, відбувається нераціональне використання коштів, яких і так бракує. У цьому плані є сенс увести жорсткішу відповідальність державних чиновників, які почасти в ручному режимі розподіляють кошти й несуть левову частку відповідальності за допущені провали у виступах спортсменів. До того ж названі бюрократи так само нерідко використовують „наїжджений принцип”: у 25 років атлети-зимовики для них уже „ветерани” (хоч практика показала, що в окремих видах олімпійськими чемпіонами стають і в... 30-35 рр.! Наприклад, Сет Уескот (США) у сноубордингу здобув „золото” у віці 33 років). Відтак „вистрілить” молодь – функціонери запишуть це в заслуги, ні – підійде виправдання: „Мовляв, ще юні, але перспективні”. І відповідальності жодної!

Незадовільною слід уважати й політику в підготовці спортивних кадрів та їх фінансовому забезпеченні. Чимало тренерів, атлетів у пошуках кращої долі виїжджають з України й працюють на інші держави. Таких прецедентів, як, наприклад, історія із заслуженим тренером Анатолієм Мазуром, який із перспективними закарпатськими фристайлістами подався до Росії, назбиралося предостатньо в різних видах спорту. Причому не лише в зимових.

Проблема полягає� й у тому, що вітчизняний бізнес у спортивному відношенні ще не має стратегічного національного мислення; тому в основному підтримуються літні й так звані комерційні види спорту (футбол, баскетбол, бокс, теніс).

Слід також мати на увазі, що конкуренція у сфері спорту зростає. На перший план виходять інноваційні технології й психологічна підготовка спортсменів; саме тому потрібно з урахуванням найсучасніших досягнень науки й медицини розробити комплексну програму підготовки чемпіонів, яка б оперативно реагувала на запити сьогодення, вибудувала відповідну вертикаль у ієрархії функціонування галузі. Адже Ванкувер зайвий раз підтвердив, що ряд українців показали низькі результати саме через проблеми із психологічною підготовкою. На атлетів тисне великий тягар відповідальності за результат, і зняти його лише одними тренуваннями чи участю в престижних змаганнях сьогодні вже неможливо.

Отже, держава повинна виробити ефективний підхід до розвитку спорту, реально потурбуватися про атлетів. Адже мова не тільки про нагороди й міжнародне визнання. Спорт стимулює займатися руховою активністю, а тут уже ми виходимо на питання куди важливіше. І пов’язане воно зі здоров’ям нації.