Українська мова як рудимент

Я виріс в сім’ї, де завжди розмовляли... досі розмовляють двома мовами. При чому – одночасно: батько – російською, мати – українською.

Тому мене, так зване, мовне питання – улюблена тема значної частини вітчизняних політиків – рідко цікавило.

Мені не принципово, якою мовою розмовляти – у непринципових ситуаціях. На частину тексту після тире – прошу звернути особливу увагу.

Моя усна російська нічим не поступається рідній. Хоча пишу я виключно українською, з тих пір як переїхав до Києва – розмовляю більше саме російською. Гаразд, якщо не більше, то, принаймні, рівно стільки ж як і українською.

Аби компенсувати це «приниження» я вигадав собі дотепну розвагу. Відразу зазначу, що йдеться не про жінок, що було б вкрай передбачувано та виправдано у моєму віці. Зрештою, – у будь-якому віці.

Все дуже просто: час від часу, бажано у публічних місцях, я починаю розмовляти українською мовою. І в жодному разі не переходжу на російську, коли мені відповідають саме нею.

Згадую, як лише з третього разу чоловік в метро зрозумів, чого я до нього вчепився зі словами: «Ви виходите на наступній зупинці?» Або вирази облич двох працівниць аптеки, коли я безсоромно заявив, що мені потрібен пероксид водню. Ошелешені таким зухвальством вони періщилися на мене секунд 15, доки одна не наважилася перепитати: «Вы имеете ввиду перекись?» На що я благородно відповів: «Так, пероксид водню».

Насправді, більшість киян – гарно розмовляють українською. Але так вже повелося, що саме російська в столиці є панівною. На жаль.

Більше того, днями я дізнався, що людині, яка розмовляє і пише рідною мовою, в Києві важко знайти роботу. Одна моя знайома, яка саме в кар’єрних пошуках, розповіла, що її постійно перепитують, чи дійсно вона зі столиці – лишень через щиру українську. Спершу, каже, не звертала уваги, а тоді це вже виглядало як знущання.

Я не кажу про дискримінацію, бо йдеться суто про ринкові відносини – попит та пропозицію. Більше того, Київ як і будь-яка столиця сьогодні вимагає знання відразу кількох мов – окрім російської та української, ще й, хоча б, англійської як рівної серед рівних.

Однак, не вдаючись до марксистських рефлексій про базу і надбудову чи роздумів про космополітизм, якщо в українській столиці немає попиту на фахівців, які розмовляють рідною мовою – то це культурна проблема. Принаймні, я так вважаю. Більше того – відчуваю, бо дещо розуміюся на природі соціального та перебуваю в епіцентрі «хвороби».

Але, водночас, залишаюся оптимістом. Аби стало зрозуміло чому, – ще дві короткі історії, спогади.

Перша. Довелося мені якось бути присутнім на одному з перших випусків «Інтершколи». Усе було мило, невимушено, смачно. За традицією, після вручення сертифікаційних папірців до слова запросили, так би мовити, кращих студентів. Вони говорили російською. І ось до мікрофону підійшов Богдан Ступка, якому останнім часом дістається від української інтелігенції. Усі навколо притихли: не чутно було ні «цоркання» бокалів, ні зарозумілого шуму про майбутні медіа-проекти, які мали сколихнути країну. Всі слухали старця. Для того, аби висловити жаль, що журналістське майбутнє України нехтує рідною мовою йому вистачило кількох речень. Зате опісля, кожен, хто брав слово, намагався говорити державною мовою.

Друга. Кілька тижнів тому сиділи ми з Ярославом Оросом в одному з пабів на Подолі, посьорбували Хугарден. Ні що не могло порушити байдужості миті: ні галас відвідувачів, ні страшенна задуха. Та раптом мій співбесідник завмер, мов ті працівниці з аптеки, повернувши голову вліво та забувши про цигарку, яка диміла в роті. А все тому, що поруч за столиком він почув рідну мову – витончену, струнку, зрілу, не обтяжену калькою. Вправлявся нею молодий чоловік, років так за 30. Інтелігентний, гарно вбраний, манерний, з натяком на дендизм. Серед моїх знайомих в Києві чимало таких.

Та й не тільки тут…