Один день із життя Романа Іваничуна

Один день із життя письменника Романа Іваничуна

Рано-вранці, одразу по тому, як почнуть співати треті півні на будильнику мобільного телефона, заслужний письменник Роман Іваничун розплющує очі і промовляє: «Дякую, Боже, що Україна незалежна». Встає з ліжка і дивиться у вікно, за яким сіріє ранок – а чи, бува, не підкрадаються до хати якісь підлі запроданці, чужоземні ординці-вояки, шпигуни всіх мастей? Ух, слава Богу, ні.

Вмився і старанно підрізав бороду. Відрізане волосся не викинув – згодиться потім рідним для організації музею письменника. Роман Іваничун всідається за стіл і починає снідати. Споживає тільки українські продукти і страви. Снідає яєшнею з салом, п’є трохи перцівочки, витирає руки серветкою з намальованою червоною вишивкою.

Потім письменник ретельно змащує руки одеколоном, вбиваючи мікроби і всяку погань, котру могли спеціально внести в будинок антиукраїнські елементи, і сідає за письмовий стіл. Дістає ручку, папір і енциклопедію історії українських земель. «Так-с, про що я ще не писав? А народ же потребує слова іскристого, правдивого! Потребує правди і світла, треба його вивести через знання історії в майбутнє, позбутися меншовартісності, увірувати в Духа (святого), дати відсіч манкуртам!», - думає просебе Роман Іваничун кілька хвилин. Зрештою, вирішує, що не тільки історія важлива, а й злободенне теперішнє, котре не дозволяє виринути українським крилам в блакитне небо майбутнього. За хвилю на аркуші акуратним почерком виводить напис: «Верховна Зрада. Роман». Кілька хвилин письменник розглядає аркуш, погладжуючи бороду, потім відсуває його в сторону і задоволено посміхається.

Через чотири години усміхнений і щасливий Роман Іваничун наливає собі перцівки дотричі, дякує Богу і випиває. Для радощів і справді є привід – всього за кілька годин він написав 7 сторінок нового роману про народних обранців, і вже на цих семи сторінках встиг висміяти такі їхні вади, як підступність, жідібність, продажність, хитрість, зрадливість, зречення мови, зречення Неньки, зречення Батьківщини, хтивість, зажерливість, боягузливість, безвольність, бездуховність, постійне намагання щось вкрасти, тотальну брехливість, корисливість, моральне загнивання, ненависть до власного народу, віровідступництво, ідолопоклонництво, зрада присяги, прелюбодіяння, лінь, егоїстичність, служіння московським царькам, непостійність у поглядах, відсутність духовності та ще кілька, про які прозаїк зараз згадати вже не може. Оце буде роман – люди, нарід наш нещасний, одразу зрозуміє всю правду, погляне в очі суті!

Добре пообідавши, письменник вирушає в місто – людей подивитися, дати їм кілька порад, наставити на шлях істинний, вказати на їхні недоліки, словом, лікувати хворе суспільство. Спеціально для вилазок в місто у письменника є гарний і солідний костюм. Старанно витерши вишитим рушником всі свої нагороди, медалі, ордени і відзнаки, Роман Іваничун акуратно чіпляє їх на піджак. Залишається ще одна статуетка, яку він отримав кілька років тому на якомусь письменницькому конкурсі, але її почепити на піджак неможливо – надто важка. Ех, - скрушно похитує головою письменник і складає статуетку в шкіряний портфель, подарований не будь-ким, а самим мером. Також до портфелю відправляються: гілочка калини, портрет Шевченка в рамці, вже згаданий вишитий рушник, маленький примірник Конституції України, український прапорець, диплом про присвоєння письменнику звання почесного мешканця міста.

У центрі шанований письменник йде і дивиться в небо – в будуччину, так би мовити. Вітається не з усіма, не всі потискає й руку. Час від часу зупиняється біля купок пенсіонерів, котрі грають в шахи і закликає їх відмовитися від суєти суєт цього світу, не піддаватися спокусам Диявола, а боротися за Україну. У місті зустрічає кількох дисидентів, заходять з ними джо гастроному трохи випити. За чаркою всіх дисидентів переконує в тому, що він і тоді, і зараз без вагань пішов би в табори, але не брали. Запивають одним томатним соком на двох, обговорюють політичні події, далі демонструють один одному вирізки з газет, де згадано про них. Розціловуються, зронюють скупу чоловічу сльозу і розходяться.

По дорозі додому письменник заходить у платний туалет, виголошує перед касиркою промову, в якій торкається найважливіших і найболючіших проблем каторжного сьогодення українського суспільства, серед яких: зневіра в майбутньому, відхід від незамулених джерел нашої духовності, неповага до старших, хтивість і корисливість, лихослів’я, невиконання заповідей Божих, порушення правил дорожнього руху, ігнорування виборів і мітингів, розпусність і несерйозність молодих письменників, засилля антиукраїнських письменників у всіх сферах життя. Договоривши, Роман Іваничун пробує увійти вглиб туалету, але касирка зупиняє його криком: «П’ятдесят копійок». Ображений письменник розвертається і гордо виходить геть. Суєта суєт, думає він, все суєта суєт.

Приходить додому, вечеряє, перевіряє домашні завдання внуків і втуплюється в телевізор, де тривають політичні дебати. Роман Іваничун голосно викрикує, підстрибує в кріслі, хапається за краплі для серця, потім підводиться і зі сльозами на очах йде спати. В голові в нього рояться нові образи для завтрашнього писання.

"PostПоступ", липень 2010