Офіцер. Пам'яті полковника Гальченка

Цими днями минає два роки з дня передчасної смерті полковника Олександра Олексійовича Гальченка, начальника Мукачівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. Два роки тому я не насмілився писати про свого наставника, остерігаючись занадто емоційних образів і оцінок, а зараз, здається, слушний час для того, щоб розказати про цю непересічну людину.

Я навчався у Мукачівському ЛПВФП, який ще називають просто Мукачівським військовим училищем, у 2002-2004 рр. Навчальних закладів подібного типу в Україні є близько двадцяти, за суттю вони нагадують кадетські училища, адже виховують зовсім юних хлопців, готують їх до військових інститутів та офіцерської кар’єри. Зараз, коли спливло вже багато води з часу навчання в Мукачеві, я згадую цей період свого життя з теплом і вдячністю. Саме в ліцеї я навчився дисциплінованості, відповідальності за власні вчинки й слова, став самостійним і сформувався як чоловік. Можна пригадати чимало цікавих, повчальних чи кумедних історій тих років, що впливали на формування характеру, але я волію зупинитися на важливості особистого прикладу. Прикладу офіцера.

У складні роки на початку двотисячних годі було знайти успішний і добре розвинений навчальний заклад, особливо в провінції – держава не мала грошей, все занепадало, скорочувалося, деградувало. Мукачівське ж військове училище – навпаки: розросталося, весь час йшло будівництво нових корпусів, казарм, лазні, їдальні, відбувалися ремонти інших приміщень. А все тому, що ліцей був «дитиною» тоді ще підполковника Гальченка, він жив ним, дослівно з боями відвойовував бюджет, а ремонти й будівництва контролював так, як, мабуть, не пильнував навіть удома: ходив з кресленнями й схемами, вимірював; це був найважливіший, либонь, проект його життя. І для нас, безвусих юнаків, це було майже подвигом: у безпросвітні роки ми щодня бачили успішну й діяльну людину, яка вкладала душу в свою роботу.

Окремо хочу згадати про досить нетипову – як для військового – рису полковника Гальченка. У нас були різні офіцери: мужні, вольові, агресивні, схильні до алкоголізму, патріотичні й такі, що виступали за союз України з Казахстаном і Росією. Словом, на всі смаки. А Гальченко серед них був інтелектуалом. Це була людина, що могла підтримати будь-яку розмову, зналася на літературі (не раз ми про це розмовляли), цікавилася політикою і – цю рису вже майже не зустрінеш! – мала бездоганні манери. Не буду приховувати: усі ми хотіли бути схожими на полковника Гальченка. Цей харизматичний, мудрий і відданий своїй справі чоловік був нам прикладом для наслідування.

Ну, і зовсім просте, людське враження: коли цей статний, підтягнутий і елегантний офіцер йшов містом з красунею-дружиною, за ним хотілося оглянутися: ця пара немов вийшла з картинки, занадто прекрасна для провінційного містечка. Пам’ятаю, що полковник Гальченко особисто наполіг, щоб над плацом училища вивели напис «Душу – Богові, серце – дамі, життя – державі, честь – нікому!». Здається, ця фраза була і його особистим кредо. Тепер, коли цієї світлої людини, на жаль, уже немає серед нас, хочу від себе – а також, впевнений, що висловлюю й думку більшості випускників, а нас уже є більше тисячі – подякувати Олександру Олексійовичу за його працю і відданість. Задумане й посіяне ним проростає в нас, його учнях і послідовниках. Вічна пам’ять, Офіцере!

Опубілковано в "Дні" http://www.day.kiev.ua/uk/blog/suspilstvo/oficer