Блог Степана Сікори

«Сіра» книга закарпатської політики. Ч. 4. Як «Наша Україна» співпрацювала з СДПУ(о)

Сікора Степан

В  ХХ столітті Європа пережила дві світові війни, самі кровопролитні за всі історію людства, в яких загинуло, за різними підрахунками, від 30 до 50 млн. людей, як військових так і цивільних.
Друга світова війна навчила людей жити в мирі і вирішувати проблеми та конфлікти за столом переговорів, методами переконань та компромісів. Зараз Західна Європа самий економічно розвинутий регіон Землі, питома вага якого в світовій економіці, в різних галузях, коливається від 15 до 30 відсотків.
Європейці зуміли отримати максимальну вигоду від майже 70 річного мирного періоду.
Росія, а потім СРС теж пережили дві світові війни, але уроки з цих воєн так і було взято. Комуністична ідеологія передбачала  класовий, релігійний, етнічний конфлікти, які за 66 післявоєнних років тримали Радянській Союз у великій напрузі. Комуністична ідеологія не передбачала компромісу у вирішенні проблемних питань.
Те що мало стати – сталося. СРС в 1991 році розвалився. Розвал Союзу відбувався з великими економічними, політичними і етнічними потрясіннями, з великими людськими жертвами. Вже пройшло 22 роки, а ситуація на теренах колишнього Радянського Союзу так і не перейшла в стабільне русло. В Україні в цьому плані дещо пощастило. Становлення самостійної держави відбулося без кровопролиття і людських жертв. Чому? Чинників можна назвати багато. Назву тільки декілька.
По – перше, Україна межує із стабільною і потужною Західною Європою, яка об’єдналася в Європейський Союз, з спільною валютою і спільним парламентом та спільним військовим блоком НАТО. Це виключало якихось радикальних військових дій в Україні.
По – друге, з рукоприкладством в парламенті, з багатотисячними мітингами, але ми все таки домовлялися, знаходили компромісні варіанти. Наочним прикладом може бути Помаранчева революція: пристрасті були доведені до межі, але кровопролиття не відбулося. Керівники держави знайшли компромісні варіанти вирішення проблеми.
З кожним роком народ і керманичі стають мудрішим. Тільки в мирі і злагоді можна вирішити самі складні питання.
На низинному рівні ми теж поступово переходимо від конфронтацій до мирного вирішення питань. Згадаймо хоча б «релігійні війни» між православними і греко-католиками на Закарпатті, зразу після проголошення незалежності, які відбувалися, в основному, з вини священників церковних громад. Народ проявив мудрість, знайшов компроміс і зараз в селах області мир і злагода.


В даному розділі своїх спогадів я згадаю про один цікавий момент з новітньої  історії Мукачівщини, коли дві безкомпромісні політичні сили СДПУ(о) та «Наша Україна» в лиці їх районних представників знайшли спільну мову у вирішенні досить суттєвого питання – питання перебування нелегальних мігрантів на території району.

Як це відбувалось.
В 2001 році був створений  Державний  комітет  України у справах національностей   та   міграції.
Восени 2002 року, після звільнення з посади голови Закарпатської облдержадміністрації, даним держкомітетом почав керувати Геннадій Москаль.
Активна натура Геннадія Геннадійовича потребувала  самовираження.  Благо що така можливість скоро підвернулась. Євросоюз вирішив виділити кошти на будівництво притулків для нелегальних мігрантів. Освоювати гроші якраз і мав Державний  комітет  України у справах національностей   та   міграції.
Два такі притулки вирішили побудувати в Мукачеві і Мукачівському районі. Проектна вартість одного такого притулку – 1 млн. євро.
Про історію реконструкції складського приміщення Мукачівського прикордонного загону під притулок знаю мало і тому писати не буду. Для цікавих можу сказати, що притулок для нелегальних мігрантів в Мукачеві розташований неподалік супермаркета «Фокстрот», що на вулиці Валенберга.
Розмова піде про співпрацю Мукачівської районної ради, якою тоді керував «нашоукраїнець» Ілля Токар та Мукачівською райдержадміністрацією, якою керував «есдепеушник» Василь Лазар. І це, дійсно, була співпраця на благо жителів Мукачівського району.


Але давайте все по порядку.
Одного весняного дня 2003 року ми з Іллем Токарем сиділи в кабінеті заступника голови Мукачівської районної ради, вирішували якісь питання районної ради. Пролунав дзвінок, я взяв слухавку. Секретар ради проінформувала, що зі мною хоче голова Державного  комітету  України у справах національностей   та   міграції Геннадій Геннадійович Москаль.  Переборовши здивування і хвилювання я попросив секретаря з’єднати мене з Москалем. Геннадій Геннадійович, у властивій йому жартівливій манері привітався, а потім почав питати про справи в районі, області. За точність висловів не ручаюсь, як не як,  з тієї події пройшло десять років. Монолог Москаля був приблизно такий: «Степане, як справи? Тепер ви маєте всіх своїх: губернатора - Різака, голову обласної ради - Андруся, прокурора області – Лемака, а що краще стало жити?» «Крити» було нічим, я погоджувався і гарячково думав: «Для чого, майже Міністр вирішив подзвонити скромному заступнику голови районної ради? Невже, щоб запитати про здоров’я і про справи в районі? Сумніваюсь.». Але, після коротко вступу Москаль перейшов до «конкретики»: «Степане, комітет, який я очолюю, вирушив побудувати притулок для мігрантів в Мукачівському районі. Євросоюз  виділив  гроші і немалі гроші – 1 млн. євро. Залишилось за «малим» треба отримати позитивну думку жителів тих сіл, біля яких планується будувати притулок. Це угорські села Дерцен і Форнош, між якими знадяться залишки колишньої військової бази СРСР, на якій  заправляли твердопаливні ракети. Треба провести збори громад названих сіл і все оформити протокольно з підписами і паспортними даними. Допоможеш?...». Пропозиція була неждана: «Що робити? Треба було виграти час, щоб добре подумати і прийняти оптимальне рішення» Подивися на Токаря. Ілля Іванович кивнув головою: «Треба погоджуватись.».....

 

Повний текст блога читайте за посиланням

http://www.fenixslovo.com/uk/analytics/1017

Коментарі -
Зачекайте...