Із архіву моїх публікацій, які не втратили своєї актуальності. Частина 2

Понеділок, 04.02.2013 | 23:245822 6

В своєму блозі «Із архіву моїх публікацій, які не втратили своєї актуальності. Частина 1» 1 лютого 2013 року я опублікував свою статтю восьмирічної давності «Чи буде побудований храм Теодора Ромжі?!». Переглядаючи статистику переглядів блогу, бачу, що публікація не втратила своєї актуальності і зараз.
В тому ж 2005 році я почав випускати газету «Вголос про закарпатську політику». Вийшло 19 номерів газети. На мою думку, як редактора і засновника, газета вийшла непогана. Той хто займається випуском газети зрозуміє, що без належного початкового фінансування важко «розкрутити» газету в малому Мукачеві і тим більше області. Але дещо вдалось зробити. Однією з вдалих публікацій було інтерв’ю з американським греко-католицьким священиком Василем Смочком, який вважав себе учнем Теодора Ромжі, був автором ідеї та фактичним фінансистом будівництва храму свого вчителя.

„...Бог – це любов...”

У квітні 2005 року, на основі фактичних документів я написав в обласній газеті „Старий Замок” статтю про проблеми будівництва монастирського комплексу великомученика Теодора Ромжі біля села Іванівці Мукачівського району. У статті згадувалось про американського громадянина, вихідця із Мукачівського району, який дав гроші на будівництво монастиря. Ось сталося чудо. Я сиджу і розмовляю з легендарною людиною, 86-тирічним отцем Василем Смочком, учнем і послідовником Теодора Ромжі, який прочитав мою статтю, за допомогою інтернету, в Америці і вирішив зустрітись з її автором.
Ми подаємо цю розмову, максимально зберігши мову святого отця, мову, якою розмовляла інтелігенція Закарпаття сімдесят – вісімдесят років тому.

- Що можете сказати про себе?
-Прізвище моє Смочко. Народився у Зняцеві в 1919 році. Звати мене Василь. Василем звали і мого батька. Ходив в селі до школи. Вчитель мені порекомендував, щоб я йшов на студію до Мукачева. Мене нянько повів до гімназії, в якій я провчився вісім років.
– А після закінчення гімназії?…
-Після закінчення гімназії нянько вирішив послати мене навчатися в семінарію до Ужгорода, яку я закінчив в 1939 році. Тоді там духовним провідником і професором був ладика-мученик Ромжа. Ладика Стойка попросив, що хто хоче їхати на студію до Риму. Він мав три відкриті місця в Римі для тих, кому дозволялось йти продовжувати студіюватись до Риму. Я согласився і, слава Богу, там навчався до після війни, аж до 1948 року. Закінчив студію богослов’я…
–В католицькому університеті?
–Так, я навчався на факультеті, який називався „пропаганда віри”. Там готовили місіонерів. Потім не міг повернутися додому, тому що там уже були совіти. В Америці католики і греко-католики набудували багато церков, але там не вистачало священників. Нас покликали туди. Там я працюю і живу, ось уже буде 59 рік.
–Де Ви працювали і працюєте?
–Я переважно робив у Пітсбургу. Там був центр нашої греко-католицької єпархії. Потім перебував у Клівленді. А тепер, по вісімдесятих роках життя ладика відпустив мене на пенсію. Тепер я живу у Каліфорнії.
–Ще служите в церкві?
–Помагаю там групі з Галичини. Тому що вони домагаються в церкві народної мови, а я її знаю. Отже, вони мене запросили, щоб я з ними молився.
–Тепер вернімось до питання, яке хвилює мене і Вас: майбутнє монастирського комплексу Теодора Ромжі, який почав будуватись біля села Іванівці. Як почалось саме будівництво?
–Мене не покидала думка увіковічити пам’ять мого вчителя великомученика Теодора Ромжі. Майже в кожен мій приїзд до Зняцева я шукав людину, яка підійшла для святої справи. В Зняцівській церкві я познайомився з молодим і симпатичним хлопцем Петром Берешом, мамка якого керувала греко-католицькою благодійною організацією „Карітас”. Я підкидаю думку: твоя мамка греко-католичка, організація греко-католицька, то чи твоя б мамка не помогла, щоб вона запросила уряд в Іванівцях, щоб там була земля, котра має в собі пролиту кров ладики-мученика Ромжі. Чи якось би уряд не захотів посвятити цю землю його пам’яті…
–Як Ви познайомились…?
–Із сином пані Береш, Петром?
–Так…
–Як я вже казав, син прийшов до церкви в Зняцеві, коли я навідував родичів у цьому селі...
–Коли це було?
–Це було в 1992 році. Петро Береш був у васелянськім чині. Він хотів перейти до ладики Семедія і бути єпархіальним священиком. Він прислугував у зняцівській церкві, як олтарний хлопець. Він мені дуже сподобався, такий милий і здібний хлопець. Познайомив мене зі своєю мамкою. Мамка дуже тішилась, що він буде священиком. Його ладика Семедій прийняв і послав до Пряшова на богословські студії. В Пряшові він закінчив їх…, може в 95-му чи 96-му році. Петру сподобалось студіювати. Він попросився у ладики Семедія, щоб він послав його в Рим. Ладика виконав прохання Петра і послав його на навчання до Рима…
(Відчувалось, що розмови про проблеми будівництва монастиря в Іванівцях даються отцю Василю Смочку нелегко і перевів розмову на більш загальні теми. Якщо врахувати вік отця Василія (86 років), то своїми неординарними відповідями він викликав захоплення)
–В радянські часи по країні „ходив” міф, що Закарпаття, чи Підкарпатська Русь – був найвідсталіший куточок Європи. Ось прийшла радянська влада… Але коли вивчав в архіві наукові економічні, історичні праці, коли там зустрічав посилку на інші наукові праці 15-18 століть, то виникало багато запитань. Ще одне: сьогодні існує спроба реанімації так званого „політичного русинства” і першим кроком, дехто вважає, було б створення русинської граматики. Ось, Ви, отче, виходець з того часу, коли не потрібно було утверджувати русинство. Всі слав’яни Підкарпатської Русі чи Закарпаття вважалися русинами. Хто буде вчити таку русинську граматику, хто буде її викладати? В довоєнні часи у нас була граматика, була своя літературна мова, яка дещо відрізнялась від київсько-полтавського діалекту. Але Августин Волошин писав свої підручники з фізики якраз на цій русинській чи, може, українській мові, яка дуже далека від того „русинсько-руського” суржика, який нам пробують нав’язати деякі занадто „русинсько” налаштовані науковці. Що Ви може сказати по даній проблемі?
–Це є наша історія. Ми вдячні, що тоді, в роки моєї молодості, була Чехословацька республіка. Наші хлопці і дівчата мали нагоду вступати до гімназії. Чи то було в Ужгороді, Мукачеві, Берегові або Хусті. То ці діти за допомогою держави діставали дуже добру вихову. Так що основа була дуже здорова. Дещо помішання було в тім, що з Галичини прийшли свої професори, а в Мукачеві знайшовся якийсь білогвардієць, який теж був найнятий вчителем-професором. Він мав своїх товаришів, а галичани мали своїх товаришів в Ужгороді і Хусті. Вони навчали наших русинських дітей, які потім одні з одними почали компітіцію робити: котрі з них – ліпші. Але, по суті, це були гарні хлопці і дівчата, хоч і називали один одного або москалями або українцями. Молода інтелігенція, яка при чехах відійшла від мадярів, називала себе русинами. Це було природно, адже провідники краю назвали нашу область Підкарпатською Руссю.
–Після отримання незалежності, в Закарпатті почався рух за автономність краю або, як тоді придумали з подачі Кравчука, за „самоврядну територію Закарпаття”. Та справа не в назві, а в суті проблеми. Кравчук повторно захотів стати президентом України і коли приїхав перед виборами в 1994 році, то підтримав, правда тільки на словах, „автономні” настрої населення краю. Закарпатці виявились вдячними виборцями – 80 відсотків проголосувало за Леоніда Макаровича. У свій час, при проведенні референдуму 70 відсотків закарпатців проголосувало за автономію. Ці настрої ще десь сидять в серцях людей. Ми українці, як частина нації, держави, але ми не галичани. В нас зовсім інший менталітет. Якщо ми самі будемо управляти своїм краєм, то чи буде це краще? Як Ви дивитесь на цю проблему з позиції історії, громадянина США, русина за походженням і народженням?…
–Старша генерація виховувалась при Чехословацькій республіці. Ми були свобідні, ми могли говорити і робити те, що хотіли. Була повна свобода. І тоді, в тридцяті роки минулого століття говорилось про автономію. Ця думка, в основному, залишилась в нашої інтелігенції: якщо це можливо, то потрібно нам дати трошки самоуправи. Традиції старої інтелігенції, вихованої в гімназіях, торгових академіях і інших інституціях продовжує будорaжити, на мою думку, і серця їхніх нащадків. Отже, в післявоєнний час край був готовий, щоб підняти свою свідомість після мадярської окупації.
Ми виховувались на місцевих національних традиціях, на українській і російській культурі. Ми поважали традиції свого народу. Це все, мабуть, залишилось в нащадків. Хоч я 50 років в Америці, коли приїжджаю сюда, то чую ті давні слова, які мене мамка з няньком вчили і я радий сьому. Ми, ті що емігрували, в радянські часи дуже мало мали інформації про розвиток Закарпаття. Але воно розвивалось. Цей розвиток мав як позитивну, так і негативну сторону. Дуже тішить те, що закарпатці люблять свою мову, свій край, люблять свій церковний наспів, який є цілковито закарпатським. І тепер цей наспів дальше вживається цілковито в закарпатських православних і греко-католицьких церквах. Наша інтелігенція готова послужити, готова допомагати Закарпаттю, якщо це потрібно.
–Як Ви бачите це, як можна вирішити ці проблеми?…
-Всі ці питання, всі ці проблеми має рішати місцева інтелігенція. Вона має шанувати свої традиції, свою мову, мають бути горді за свої старі слова. Це є проблема сьогоднішньої закарпатської інтелігенції. Видумувати якусь нову русинську мову не треба, не треба запроваджувати її в школах Закарпаття, бо то є нонсенс. Ми маємо досконало володіти державною мовою незалежної України, але своє не треба забувати. Можна б при школах створювати якісь інституції, або, як тепер кажуть, факультативи.
-Шановний пане отче, хочу запитати ще дещо. Всім добре відомо, що Америку створили і заснували авантюристи. Це історичний факт. Але зараз ми маємо американську державу, в якій існує своєрідний культ Закону. Може вже і занадто. Немає мовних проблем, хоч громадяни Америки говорять практично на всіх мовах світу, але державна мова — це святе. В цьому теж немає ніяких проблем. Чому сьогодні в Україні ми маємо і мовну проблему і ось зараз переживаємо політичну кризу. Хто від цього виграє, а хто програє?
-Степане Іллічу, Ви зробили дуже гарний аналіз. Америка почалась з традицій різних народів. З різних емігрантів: добрих і недобрих, але всіх їх об'єднала і виховала американська Конституція. Вона стала написаним законом 230 років тому, але щоб Америка стала тою, яка є зараз, треба було двісті років. Становлення Америки - це була серйозна і важка праця. В цій праці головне місце повинні були зайняти правда і право, об'єднатись і створити одне ціле. Ті люди, які стають правниками або слідують за правдою, стають будівниками держави. Конституція стала основою американських законів і прав. Звичайно, є помилки і відступлення від Основного Закону, але в переважній більшості американці дотримуються своєї конституції. Конституція веде вперед здоровий елемент американської нації.
- Чи є американська нація?...
- Вона не є нацією в європейському розумінні, вона є злитком націй. Кращий елемент цих націй будує майбутнє Америки.
-Можна привести аналогію з різними імперіями: Радянський Союз, Австро-угорська імперія, в яких було багато різних народів, які будувались багато років і за віком менші від США, вже давно розвалились, а Америка розвива¬ється і сьогодні — це наймогутніша дер-жава у світі. В чому тут парадокс?
- Не було доброго виховання…