Бабічин Юрій

Різдвяна історія

Бабічин Юрій

Напередодні великого свята, яке усі ми любимо з дитинства, хочеться поділитися з Вами різдвяною оповіддю. В ній є і смуток, і сльози, але є і радість, і щастя.

Якщо у Вас зараз проблеми, Ви у відчаї, пам’ятайте, що на Різдво трапляються дива. Усе зненацька змінюється на добре і щастя знову повертається до Вас.

Татова рука

Рідне містечко вже давно перетворилося на пекло зі своїми всевладними чортами, які мучили мене, а я нічого не міг вдіяти для власного порятунку. Тими нечистими були Тимур і Роман. Їм – по шістнадцять, а я, на два роки молодший, вимушений був виконувати їхню волю, терпіти знущання і приниження. Ці два молоді п’яниці і наркомани користувалися тим,що я не міг самотужки дати їм відсіч,а заступитися за мене нікому. Я жив з майже глухою 76-річною бабусею,яка замінила мені і маму,і тата. Батьки померли,коли я був ще малим... Наче чума, в один день смерть забрала їх під час слизької зими на самісіньке Різдво: коли вони поверталися додому з подарунками для мене, на них наїхала вантажівка. Але я пам’ятаю їхні обличчя, мамину посмішку, татову міцну руку…Він неодмінно заступився би за мене, якби був поруч, не дозволив би кривдникам й близько підійти до мене.

Чому люди помирають?Я й досі не знайшов відповідь на це вічне, здається, очевидне, але все ж таємниче питання. Чому ще досі ніхто не придумав ліків, які би оживили померлих? Чому навіть магічна різдвяна ніч безсила перед здійсненням моєї мрії – повернути батьків?

Сьогодні вже сьоме Різдво, яке доводиться святкувати без мами і тата, а я досі чекаю їх, наче вони от-от мають повернутися з відрядження. З ними було так добре, але, мабуть, ті щасливі миті вже ніколи не повернуться.

Пригадую, як ми разом з батьком встановлювали ялинку. Я, малий, намагався теж чимось йому допомогти. Дерево було високе, аж до стелі, тож верхівку довелося трошки прирізати, бо неможливо було поставити зірочку, котра блимала яскравим вогнем. Знизу я на неї дивився, наче на першу зорю, що з’являлася на небі у Різдвяну ніч.

Мама прив’язувала ниточки до іграшок і цукерок, а ми з татом розвішували їх на гілочки. Він піднімав мене  до стелі, щоб я зміг прикріпити іграшку до верхніх гілок. Цукерки розвішували в нижній частині ялинки, щоб міг їх дістати, коли захочу солодощів.

Мама подала мені чергову скляну іграшку – то була дивовижна іграшка Буратіно. Він був таким усміхненим, з довгим носом, а радісні очі, наче дивилися прямісінько в мої. Я у відповідь також посміхнувся і відмовився кріпити Буратіно на ялинку. З того часу ця іграшка стала моєю улюбленою, талісманом, який досі свято берігу червоній картонній коробочці. Звідти виймав її лише на Різдвяні свята, ставив на святковий стіл. Буратіно нагадував мені любих батьків, за котрими так сумую. Я готовий зробити все, аби тільки вони повернулися, обійняли мене, пригорнули до грудей, поцілували і назавжди залишилися поряд...Я хочу відчути мамину ласку, хочу щоб тато потиснув мою руку і поплескав за плече. Ми були б найщасливішою сім’єю у світ. Та вони далеко. Напевно, теж сумують за мною, але не можуть прийти…

Відколи вони загинули, ми з бабусею більше не прикрашали ялинку. Не завжди вистачало грошей придбати святкове дерево, та й не дуже хотілося влаштовувати свято у річниці  смерті рідних. Навіть якби мені хтось подарував ялинку, не знаю чи зміг би її прикрасити…

– Сюди!–роздався добре знайомий зухвалий крик під  вікном, повернувши мене від спогадів у реальність. В цей момент з моїх рук випав скляний Буратіно і, о Боже, він розбився!

Тимур ніколи не називав мене по імені і взагалі  дуже рідко вживав щодо мене іменників,надаючи перевагу образливим прикметником чи наказовим дієсловам або ж вигукам. Він ненавидів мене і, відверто кажучи, це було взаємно.

– Що йому знову треба? – шепнув я до себе  і вийшов  у двір,аби той не нахабнів,та не ліз до нашої хати. Вона, хоч маленька та старенька,але така рідна, дорога, що не поміняв би на жодні хороми. Для мене цей дім –  священне середовище,у яке повинна ступати нога лише доброї людини. А такий як Тимур хіба що лихо принесе до оселі. Ні, не він повинен на Різдво першим переступити наш поріг.

– Сюди!– закусуючи зуби, «вітався» Тимур. Він звіром дивився на мене. Здавалося, що зараз, як вовк на беззахисне ягня, накинеться на мене і загризе.

Я вже  звик до такого звертання і не надто дивувався,проте страшенно боявся цього гаспида у людській подобі. Боявся за своє священне середовище,за любу бабусю,яка дедалі ставала все немічною. Звісно,вона нічого не знала про моїх гнобителів і ніколи не дізнається. Хай на схилі віку не мучать її переживання. Достатньо з неї тих страждань, які пережила, ховаючи свою єдину дочку, а мою маму. Тоді від горя й вона ледь не пішла з цього світу.

– Чого волочишся,наче побитий пес?Сьогодні ввечері – чекаю на базі. Чув?

Я мовчав, бо,як завжди у такій ситуації, боляче пекло, під горлом, і вимовити яке-небудь слово ставало страшенно важко. Невже немає на землі   справедливості? Невже світом керує зло?

– Страх втратив? – похмурившись,Тимур схопив мене за пазурі.

– Прийду,  – промовив я, а його великі сірі очі ще досі чогось були невдоволені,бо чортом дивилися в мої.

Повернувшись до хати, зібрав осколки від Буратіна, марно сподіваючись, що я ще зможу їх склеїти. Я поставив їх у картонну коробочку і гірко заплакав. Гіркота тих сліз була невимовною, вона душила і цілковито вмила мої щоки. Жаль боляче різав душу, адже я втратив ще й Буратіна, а яке тепер без нього Різдво?..

***

Той  вечір був особливим, бо, замість снігу, лив густий холодний дощ. Здавалося, що навіть природа сумує на Різдво і плаче за моїм розбитим талісманом. Нікуди не хотілося виходити з хати,але, глянувши на бабусю,що вже солодко заснула,я накинув на себе плащ,прихопив парасольку зі зломленою спицею,та ліхтарик,і вирушив до бази. Так Тимур з Романом іменували недобудований об’єкт  амбулаторії,який вже два десятиліття пустує і розвалюється на очах. Тут вони з іншими малолітніми наркоманами збиралися майже щодня,а я був у них посильним, тобто «принеси», «забери», «віднеси»… Вони б і мене вже давно «підсадили» на наркотики, чого я дуже боявся,  але не надто просто і дешево їх дістати, щоб ділитися.

До бази було ще далеченько, а ноги вже промокли і замерзли. Цієї зими з мізерної бабусиної пенсії не вдалося викроїти гроші на нові туфлі. Та на вид й старі не такі ще погані, тільки діряві знизу. Хто знав що серед зими буде дощ? А він не припинявся,навпаки,посилювався,наче перед потопом, і вже не сам, а з мокрим снігом. Я геть змерз, аж почав труситися.

Смуток весь час переслідував мене і вже став стабільним станом душі. Я не пригадую, коли востаннє посміхався і не пам’ятаю, коли у ямці під горлом не давив біль.Те, що щастя – це поняття абстрактне і його не існує, - я був упевнений до повноти. Ніхто в протилежному не міг мене переконати, хоча охочих цього робити не було зовсім. Не вірив я і в правду – не існує її.

Занурившись у тривожні думки,рухався по безлюдних вулицях, обходив  широкі  калюжі, що від суміші води і снігу стали схожі на бабусин холодець, якого, втім, вона вже давно не готувала. Через необережність я спіткнувся об камінь і впав на мокру холодну  землю,боляче вдарившись у праве коліно. Саме в цей момент позадупочув чиєсь повільне чалапкання.  Не підводячись,оглянувся назад. У сутінках виднілася постать у довгому плащі та широкому капелюсі. Ще більше злякався,коли цей чоловік простягнув до мене руку. Я вагався,чи давати йому свою, зрештою,відгукнувся на пропоновану допомогу.

– Куди поспішаєш у таку негоду та ще й на Різдво? Хіба це не сімейне свято – біля ялинки?– запитав незнайомець.

–  …, –  я не знайшов слів дати відповідь,бо був страшенно переляканий, а зуби від холоду цокотали наче, старий годинник на стіні, тільки зі значно швидшим ритмом.

– Змерз? Ну, нічого, ходімо, – міцна тепла рука цього чоловіка кудись мене повела,а я не мав сил вирватися, та й чи потрібно було це робити?

– К-куди ми й-демо?..

***

–  Михайлику, – лагідний голос бабусі розбудив мене майже в обідню пору. Я пригадав учорашню ніч, теплу руку чоловіка, що допоміг мені підвестися з землі, але зовсім не пам’ятав, як опинився вдома і як переодягнувся у сухий одяг. На серці було якось і радісно, і тривожно. Турбувався, чи часом бабуся не дізналася, що  увечері виходив з дому, адже їй не можна хвилюватися. Треба берегти її здоров’я, бо аж жах бере, коли приходять думки про те, що рано чи пізно й вона покине мене. Аж тоді я залишуся геть сам…
– Вставай онучку, тебе питають хлопці.

Почувши це, я схопився з ліжка і навіть не знав що мені робити. Невже Тимур з Романом знову прийшли поганити моє життя. Звичайно, вони не пробачать  вчорашнього. Я не виконав їхнього наказу: не прийшов на базу, а за таке вони обіцяли сповна відчути силу їхніх кулаків і ніг, а ще – гостру голку від шприца з наркотичною рідиною.

Глянувши у вікно, з душі наче брилу зняв. Перед хатою стояли мої кращі друзі Сашко і Денис. Ці два рідні брати рік тому переїхали зі своїми батьками у Київ. Там живуть і навчаються. Їхній тато отримав хорошу роботу у якійсь фірмі, через те з сім’єю поселилися у столиці.

– Друзі! – я не приховував своїх радощів від зустрічі. Такого сюрпризу й не чекав.

– Мишко, з Різдвом тебе! – майже в один голос промовили брати.

– З Різдвом! Коли ви приїхали? – запитав я.

– Вчора ввечері. Хотіли одразу до тебе зайти, але була негода.

–  Сподіваюсь, надовго приїхали.

–  На жаль, ні.Лише на два дні.

–  Шкода… Ми б з вами…– я хотів щось запропонувати, але згадав про своїх кривдників.

– Мишко, чого ти так засмутився?

–  Ну… Це тому, що ви приїхали ненадовго, – сказав я, приховуючи другу частину свого смутку.

– Та ми не проти залишитися тут у бабусі довше. Спочатку тато так  й обіцяв, але вчора вночі у недобудованій амбулаторії стався вибух. Кажуть, там загинули діти, які гралися з вибухівкою. Тож після цього випадку батьки вирішили тримати нас біля себе, щоб і ми не вплутались в якусь халепу…

Хлопці ще щось казали, але я на деякий час і оглух, і онімів. Новина приголомшила мене. Попри все, шкода стало Романа і Тимура, адже смерть – це назавжди, а їхня злість могла бути тимчасовою, вони могли виправитися, кинути пиячити і приймати наркотики. А у них також є батьки, яким цей «різдвяний подарунок» аж ніяк не приніс радість.

– Мишко, ти якийсь дивний, – помітив Денис.

– Що?.. Ні. Вибачайте, друзі, що тримаю вас на порозі. Заходьте до хати. Чого ми тут стоїмо? Заходьте! Я так радий вас бачити! Я стільки всього хочу вам розповісти…

– Чудово! У нас теж багато новин, – сказав Сашко.

– У тебе немає ялинки? – підмітив Денис, щойно опинившись у хаті.

– Немає, – мені стало якось аж незручно, - на жаль, немає…

– Але ж чому? – для Дениса це було дивиною.

– Я вважав, що прикрашати ялинку без батьків не має сенсу. І я дотримувався б цього принципу й надалі, але вчорашня ніч змінила мою думку і змінила мене цілковито. Друзі, на Різдво справді стаються дива.  Я в цьому переконався особисто. Наступного Різдва я неодмінно прикрашатиму ялинку на честь моїх батьків.

– Наступного Різдва? А чому не зараз? – здивовано запитав Денис.

– Авжеж, - приєднався до розмови Сашко, – Нашій бабусі тато привіз дві ялинки на вибір, але з-поміж них не було чого вибирати – обидві красуні. Одну бабця вже прикрасила, а друга ж пропаде…

– Не пропаде! – категорично заявив Денис і закомандував, – За мною!

Невдовзі ми з друзями у хаті встановили ялинку. На горищі я знайшов коробку з іграшками, яка покрилася товстиш шаром пилу. Очистивши її, почали прикрашати святкове дерево. Це було надзвичайно цікаво. Я брав в руки  іграшку, милувався нею і чіпляв на гілочку, а потім діставав наступну. Та, наступна, виявилась не такою, як усі – то був Буратіно. Отже, у нас були два Буратіна, а я й не знав! Цього разу я також не причепив його на ялинку, а поставив на стіл.

Розвісивши усі іграшки, на дні коробки я виявив фотографію, на якій були зображені мої тато і мама. Вони такі молоді, красиві, усміхнені і щасливі дивилися на мене, наче живі. Я притулив картку до своїх грудей і ледь стримав сльози. Потім знову глянув на фотографію.

«Як я вас люблю…» – прошепотів я тихо і подивився на зворотний бік фото. Крізь зволожені слізьми очі, наче через густий туман, прочитав зроблений олівцем напис, який вразив до глибини душі: «Ми – поруч». Ці слова стали для мене посланням від рідних і потіхою аж до сьогодні. А тоді перед очима знову постала вчорашня різдвяна ніч, а особливо чоловік у широкому капелюсі, що простягнув свою руку, потискання якої було дуже знайоме. Таке тепло, лагідність і опору здатна була передати рука тільки рідної людини.

Коментарі -
Зачекайте...