Блог Рубіш Майка

Наші сохташі: Леквар

� убіш Майк

 

Все було готове. Бачі Андрій, ще за тиждень, у відрах, наносив жовтої глини і заквасив її. Коли глина пом'якла і стала наче розплавлений пластилін – взявся за лопатку, і з покришеної, вже чорної цегли виклав посеред двору піч. Як глина висохла розклав вогню, на пробу.

Фері на возі привіз від них з дому величзний чавунний котел. Відкладував до останнього, та коли вже тютка Ержія прийшла за тим котлом – заганьбився і привіз.

 Ннись Моріка з Юлькою перед обідом прийшли, принесли три повні відра бистриць. Іван із малим Володькою також нарвали два відра, і ще вчора ввечері притягли рінгловок дві великі сумки. Десь накрали, мабуть, дорогою з річки. Мали нарвати комониці кроликам, а притягли слив. Ще добре, що ніхто їх не спіймав. Моріка на біцігльох поїхала на пасло на обідню дойку, дорогою трохи не загубила старенький деревяний стілець, що ще його дідо Василь робив. Дринзнула у тракторний ваґаш, а він з шараґлів відкапчався, та впасти не встиг. Дужою рукою Моріка підхопила його, і прикапчала на місце навіть не оглянувшись.

Тютка Ержія і Юлька почали колоти сливи. Захолоджені водою, лілові з «інеєм», пізньолітні плоди діставалися з відра, шіковними пальцями розтрощувалися навпіл і позбувалися ядра. Мякоть – в миску, кістки – в старе відро. На цю операцію злетілися оси і жужжали над кістками. В повітрі зявився мякий сливовий аромат.

– Іду накошу трави на ярку. Най провяне, та дам корові ввечорі, – сказав бачі Андрій. – Кажіть тим двом ледарям най ідуть вам помогти.

 – Чулисьте хлопці, шо дідо казав, – запитала тютка Ержія, – беріть собі стільчики та ідіть сюди!

– Бабко, ми якгас хотіви іти з Івном на кевт диню на пугало фукати, – картаво почав виправдовуватися Володька.

– Айно, айно, ще обіцявим йому, шо підеме очеретяних палок нарізати, – підхопив старший із братів. – Файно просохнуть до вечора, будеме їх палити і комари нас не будуть кусати.

– Ага, дужесьте хитрі, то десять хвилин роботи, а будете там до вечора. Підете купатися та й усе, я би ся тоже покупала – невдоволено закрутила носом Юлька.

– Ну добре хлопці, ідіть. Лиш беріть дві сумки, нарвете трави кроликам. А ту траву шо дідо накосить – ввечорі самі занесете.

– Добве бабко, нагвеме тгавички! Іване, там пегеднє ковесо спустиво на біцігльох, тгеба надути!

– Тютко, нашосьте їх пустили? – почала вередувати Юлька, – стілько слив ми двоє не поколемо до самого вечора.

–  Не дитинься, з легінями до ночі на лавиці сидиш, а таку біду із-за слив тепер робиш, – відрізала тютка. – А з наших хлопців, сама знаєш, толку мало якщо самі не хочуть шось робити, так хоч трави принесуть. За сливи ти не переживай, дорос мамка твоя прийде і тьотя Марта з міста на передостанньому автобусі, обіцяла.

Через годину Моріка вернулася з поля, а ще через дві – під вікном стояли чотири великі миски слив без кісточок. Бачі Андрій сидів на ковбиці і клепав косу. Почувся веселий сміх дитячих голосів – хлопці верталися з річки. Відкрили дверці, встигли розігнатися і різко загальмувати біля діда, здійнявши клубу пилюки. Володька зістрибнув із вази і поклав очеретяні палки на підвіконник, повернувся назад і стягнув з шараґлів велику жовто-помаранчеву диню.

– Це ми на полі у Шваба найшви, пги самій догозі госва, та забгависьме аби дако не вкгав, – похизувався Володька.

– А, зрозуміло, вкралисьте аби дако не вкрав?! – запитав дід. – Хлопці, аби це було останній раз!

– Добре, діду, не будеме... – спустивши голову, сказав Іван.

Бачі Андрій засунув руку в кишеню і витяг звідти щось прямокутне і блискуче – чеський портсигар. Але не звичайний, а такий що сам робить сигарети. Іван і його менший брат сіли на траву біля діда, наче чекаючи якогось таїнства. Старі, почорнілі, але ще сильні руки відкрили кришечу, вийняли з середини маленькі прямокутні папірці, вирізані з краєчків газети – там де немає писанини. В спеціальний отвір дід кладе папірець, з того ж портсигара набирає жовтяво-коричневого тютюну і акуратно утрамбовує на папірець. Махає рукою, кличе Володьку.

– Ану, заклей мені…  

Володька проводить язиком по краєчку папірця. Раніше це була робота Івана, та він уже виріс, хоча ця процедура завжди викликала в нього захват. Дід прикриває портсигар, але не до кінця. Чекає хвилинку-другу. Навколо всі замирають, як хлопці, так і жінки, що ще кілька хвилин теревенили за кавою. Кльоц. Портсигар закрився, а на поверхні лежить свіжа самокрутка, яку дід зі смаком запалює. Навкруги запах міцного, їдкого тютюнного диму, а діти поволі виходять із трансу.

– Володьку, принеси, лем, від діда шваблики, най духовку запалю, – кричить баба Ержія.

– Загаз, несу! – озивається Володька. – А шо печете?

– Та як завжди, печеме кексики із шкварок із лекваром, любиш їх нє?

– Люблю, люблю, лем, із чаєм! Ну, Іване, ідім гізати диню!

Ввечорі на обійстю бачія Андрія, що стояло на краю села, зібралася вся рідна, навіть Марта з міста приїхала. Посеред двору в печі горів вогонь. Фері з малим Івном, не без зусиль, поклали котел на піч. Жінки висипали першу миску слив, з часом вони будуть досипати лишок, а покищо… так треба. Тютка Ержія встановлює деревяну помішалку. Якщо постійно тягнути за її ручку, то ложечки-гвинти перемішують леквар біля самого дна, недаючи йому пригоріти.

За кілька секунд в котлі починають шкварчати сливи виділяючи сік і поширюючи незабутній запах останнього місяця літа.

Старанно вирізана диня-пугало зручно вмостилася на ковбиці. Трикутні очі, ніс і зуби світять жовтим світлом. Є надія що свічка витримає до самого ранку. Хлопці запаливши товсті, наче сосиски, очеретяні палки, обкурюють ними навколо себе, відганяючи комарів.

– Ну шо, хлопці, хто перший леквар мішає? – питає тьотя Марта.

– Можна я?! – викрикує Володька.

«Хто б сумнівався», – проноситься в голову у всіх присутніх.

Володька бере стільчик, сідає і починає помішувати леквар, точніше мякоть слив, які спочатку стануть рідкими, а потім загустіють. Іван сідає біля нього і дивиться у вогонь. Інші ж ідуть попробувати сливовиці, яку зварив бачі Андрій, так би мовити для зігріву. Ближче до вересня ночі все ж таки холодні. Тютка Ержія приносить кексики із шкварок і каву. Ніч буде довга.

Як і передбачалося, змінивши одне одного кілька разів, хлопці починають куняти. Страшні історії Ферка їх уже не цікавлять. Юльку мама відпустила посидіти на лавочці з дівчатами, за умови що та підмінить її після другої години.

Бачі Андрій несе меншого онука на руках до хати, позаду плентається напівсонний Іван. Дід каже:

– Дивіться хлопці молодий місяць сьогодні вийшов, рибалка завтра буде огого!

– У Сегьожі, мого соквасника, такі файні гнойові чегвяки, – через сон бурмотить Володька.

На ранок котел заповнений густим, чорним і вязким, наче смола, лекваром. Вогонь погас, але пар з котла ще підіймається. Опершись о стіну сидять всі учасники цього закарпатського шабашу, окрім наймолодших. Стомлені, але раді як самому результату роботи, так і зустрічі всіх близьких-родичів.

Тютка Ержія приность велику деревяну варіху і ділить леквар між усіма, накладаючи його в банки. Леквару повинно вистачити до наступного року. А тоді вже вони знов зберуться і зварять свіжого.

Коментарі -
Зачекайте...