Як бачать Україну у майбутньому її ровесники?

Націю творить час

Ще донедавна мало в кого виникали найменші сумніви в монолітності українського народу. Принаймні політики створювали ілюзії в сприйнятті поняття нації, за яку скоріш видавали населення як статистичну категорію… Нація, в розумінні цього слова, в нашій державі почала формуватись особливо помітно минулоріч, коли українці гуртувались навколо європейської ідеї. Але їх обдурили, тодішній президент В.Янукович, котрий спробував підмінити підписання Асоціації України з Євросоюзом на інше міждержавне утворення на чолі з Росією. Українці ще більше згуртувались і виступили проти зрадницько-корумпованої влади.

…Тепер і маємо війну, яка в більшості українців загострила їхні національні почуття любові до своєї країни, готовності захистити її незалежність у важку годину. Однієї серпневої неділі бачився з рідною сестрою Марією, котра проживає в селі Оленьово на Свалявщині. У спілкуванні не могли оминути і теми ситуації на сході України, адже її син Михайло, працівник санаторію «Сонячне Закарпаття», вже майже два місяці несе службу в сформованому на Закарпатті військовому батальйоні територіальної оборони. Розумію, їй як матері непросто, тому й намагався трохи розрадити її хвилювання. Але такої реакції від неї, чесно, не чекав. «Це обов’язок — захистити Україну, — мовила Марія. — Якщо не він, то хто? Щоб хтось, тільки не я?..» Сестрин 4-річний онук Женя і собі просить, щоб йому батьки купили солдатську форму.

Справжню українську націю творить час і випробовує її здатність та витривалість. Ситуація на сході України вже показала і багато прикладів псевдопатріотизму, причому ця страшна хвороба підточила найвищі ешелони української влади, не гребують хитрощами пограти на людських почуттях деякі закарпатські лідери та керівники… Та й ті, що «відмазуються» від мобілізації в армію на захист Вітчизни.

Схожі долі ровесників

Мирослава Полянич — молода і вродлива, як і Україна. Їй виповнилося днями 23 — стільки ж і Україні. Вона на шляху становлення і утвердження своєї життєвої позиції — Україна ж у небезпеці, на кону проголошена 23 роки тому незалежність. Якої думки про ровесницю-Україну, розпитую свою співрозмовницю.

Мирославо, що встиглося за твої 23 роки?

— Торік я здобула вищу освіту — закінчила Ужгородський національний університет. Працюю, сама заробляю на прожиття…

А працюєш за фахом?

— Роботу доводилось самій шукати, хоча у виші здобувала освіту за державним замовленням. Трохи розчаровувало, що молоді кадри мало кому потрібні. Звісно, працевлаштуватись у школі не вийшло, як і десяткам інших моїх однокурсників. Але добре, що працюю, я задоволена…

Образи на державу не тримаєш?

— Незалежна Україна за свої 23 роки і так чимало зазнала. Здавалось, життя налагоджується: пережили Помаранчеву революцію, надзусиллями здолали фінансову кризу і тільки почали думати про реальний цивілізований вибір майбутнього, аж тут нам підкинули війну.

Ти готова до випробувань?

— Коли віриш у щось краще, світле і незатьмарене, сама по собі проявляється готовність до пожертви… Вже серед нас з’явилися герої-патріоти, які боронять рідну землю на сході України…

Мирославо, для тебе що значить: краще, світле?..

— Це — європейський вибір України. Як ровесниця своєї країни, не здивую тим, що хочу бачити Україну в європейській спільноті. Звісно, пересічні українці заживуть краще. А головне, щоб ми жили в мирі.

Ви ровесниці з Україною та ще й долі ваші схожі…

— Нам залишається вірити одна одній, допомагати і підтримувати. Так і труднощі легше долати…

Хто кому боргує?

Мирослава — з багатодітної родини, народилася в місті Сваляві. Сім’ю Ярослава та Ірини Поляничів у райцентрі знають не тільки через те, що народили і виховують шестеро дітей. Вони всі разом створюють авторитет Поляничам. Мирослава, найстарша, закінчила Свалявську ЗОШ №3 із золотою медаллю. Не відставали від неї в навчанні й молодші сестри Діана та Вікторія. Бувало, одночасно портрети всіх трьох сестер висіли на шкільній Дошці пошани за високу успішність. Діана — зараз другокурсниця, Віка цьогоріч вступила в Ужгородський національний університет. Ще троє молодших: Михайло, Вадим і Таміла вчаться у тій же третій міській школі, де Поляничів завжди ставлять у приклад.

Поляничі — мої колишні сусіди. Згадую Ярослава та Ірину ще зовсім молодими. Та їм і зараз не так багато: Славі — 45, дружині менше. Коли говоримо про дітей, у їхніх очах загораються іскорки радості, переходимо на житейські питання — їх лиця похмурніють. Із шістьох тільки Мирослава вже собі заробляє, інших вдягнути і нагодувати з батькової і материної зарплати не особливо вистачає. Просити від держави чи себто від влади не привчились. Якось автор цих рядків звернувся в Свалявську міську раду до голови з проханням допомогти цій родині (не собі ж прошу!). Довго довелося чекати — отримали аж 50 гривень. Я порахував: вийшло на кожного члена сім’ї по 6 грн. 25 коп.

Мені після того однаково образливо було і за родину Поляничів, і за себе. Подумалось: чому влада сама ніколи не навідається в таку родину, чого не поцікавиться, як живуть діти, дорослі. Більше того, та ж місцева влада уособлює державу, є посередником між нею і простим українцем. Ця ж сама сім’я створює добрий імідж країні, а родина, виявляється, тій державі й не потрібна. Дарма, що Ярослав й Ірина виховали свідомих громадян, найстарша з яких Мирослава вже готова на будь-що заради України.

Я вже забув свою образу на колишнього міського голову і минулого року знову вирішив допомогти Поляничам у працевлаштуванні доньки — випускниці УжНУ. Коли з того нічого не вийшло (бо виявилось, тоді ж закінчила вуз і донька освітянського начальника, а своя сорочка ближче до тіла), я не став більше ображатись. Я просто зрозумів, що це — система. А тепер думаю, щоб змести цю корупційну систему, і потрібні Україні Майдан, Революція гідності… Після цьогорічних лютневих подій місцеві чиновники миттєво почали пристосовуватись під нову владу. Хіба їм до простих українців, зрештою, до родини Поляничів, яким і без того боргують?! Хоча б своєю увагою, якої вони, повірте, заслужили чесним життям.

Михайло Попович, газета "Новини Закарпаття"