Як закарпатська вчителька навчає угорськомовних дітей

Сьогодні й поговоримо про те, про що нечасто згадують у пресі: про підручники, методики викладання, які часто треба добувати ледь не з рукава, про вірші та про власний дім.

Пані Василино, як це ви опинилися в угорськомовному Берегові?

– На той час випускники вишів мусили відпрацювати два роки там, куди отримають направлення. А обирали місце роботи за кілька місяців до закінчення – на стіні біля деканату вивішували список, де по Україні є вакансії, точніше – де дуже потребують фахівців. Тоді ще слово «рейтинг» нечасто вживалося в освіті, але рейтингові списки таки існували, тобто обирати можна було по черзі – згідно із набраною впродовж 5 років кількістю балів. Однак майже всі хотіли залишитися на Закарпатті, хоча більше половини на нашому курсі були з інших областей. Між собою ми, випускники, вже якось домовлялися – хто що планує обрати – до офіційного розподілу. Я вже була одружена, і хоча за рейтингом мала право вибирати перша, однак фактично нам із чоловіком треба було їхати туди, де є два місця. Одразу двох філологів потребували тільки в Берегові. Або ще в Кіровоградській області, щоправда, там одна школа від іншої – за 40 кілометрів, навіть у різних районах. Тоді в комісії з розподілу випускників були представники всіх областей України, і кожен хотів переманити до себе тих, що по рейтингу ішли перші. Кіровоградці дуже наполягали: ми хочемо забрати вас до себе, у нас чудові умови, дамо квартиру. А ми віднікувалися: «Як нам їздити на ті роботи в різних районах, що це за сім’я буде?».

Однокурсники ж намагалися нас відговорити від Берегова, мовляв, серед угорців українським філологам ніколи не прижитися. Але ми таки обрали Берегово. Чоловік повинен був працювати в ЗОШ №2, де навчання велося російською мовою, а я потрапила в школу №1. Однак Анатолієві змінили скерування, відправивши в двомовну – угорсько-українську школу села Яноші. Там, у селі, ми і оселилися, гарантованої законом квартири для молодих спеціалістів так і недочекалися, спочатку мешкали в однієї господині, відтак через кілька років купили старий будинок, ремонтували довго і нудно, та й дотепер цей процес ще триває. Я до сьогодні щодня доїжджаю на роботу. Самій дивно – планували відпрацювати належний термін, а залишилися на все життя.

20 років тому школа «розбрунькувалася» – в одному з нею приміщенні працює і відроджена гімназія. У Берегові зараз дві гімназії – з угорською та з українською мовою навчання. Спочатку хотіли зробити одну двомовну, як було ще при чехах. Але якось визначилися по-іншому. Нашу гімназію очолила Ксенія Маргітич, на сьогодні заслужений працівник освіти України, переможець конкурсу «Директор ХХІ століття».

Пригадуєте свої перші, ще радянські уроки?

– Як і кожний початок, було нелегко, але цікаво надзвичайно. Звісно, тоді найбільш престижною вважалася російська школа. Усі «вершки суспільства» давали своїх діток туди. А ще в місті працювала вже українська, з поглибленим вивченням англійської, тож батькам треба було добре подумати, куди своє чадо віддавати. І ми тішимося, що багато хто повірив у наш колектив, ми ж старалися і стараємося виправдати довіру. Зараз у нас дуже гарна статистика – майже стопроцентний вступ у виші, а за рейтингом по ЗНО наша гімназія торік серед трьохсот навчальних закладів Закарпаття була десятою: на Берегівщині це найкращий результат, інші набагато відстали від нас…

Хоча мені не дуже подобається те, що зараз усі спрямовані тільки на здобуття вищої освіти, що це є критерієм нашої учительської роботи. Державі потрібні й робітники різних спеціальностей, майстри, а не тільки лікарі, економісти і юристи. Раніше в батьків не було таких амбіцій, як у сьогоднішніх, більш реально оцінювали здібності дитини і її бажання. Бо погодьтеся: можна коня привести до водопою, але не можна його примусити напитися. Хтось не може вчитися, а хтось не хоче. Ні тим, ні іншим не слід би орієнтуватися на виш.

Та й до вчителів тоді були інші вимоги…

– Тепер смішно згадувати, якою безпорадною я була в перші місяці роботи. Звісно, у нас була педпрактика в Ужгороді, але я завжди більше цікавилася науковою діяльністю, досліджувала поезію, їздила на різні студентські конференції, готувалася вступати в аспірантуру. Світлої пам’яті професор Л.Голомб хотіла мене бачити своєю послідовницею. Я теж вірила, що не підведу її. А педагогіка не була для мене пріоритетом. Тож дуже детально в навчальні програми чи плани я не вникала. До того ж тоді теми в класному журналі були надруковані — залишалося тільки проставити дати. А коли прийшла працювати, якось ніхто ніяких порад не давав, сказали, який клас мені виділили, – та й усе. Я до журналу, щоб подивитися, що ж там викладати, – а журнал виявився порожній, тобто скасували ту традицію з надрукованими темами... Думаю: про що ж дітям говорити? Як у підручнику торочити чи щось інше придумати? Словом, кинули мене як того, хто не вміє плавати, у воду, але якось все налагодилося. Та й колеги почали підказувати, допомагати. Щоб набралася ставка, доводилося в перші роки викладати і німецьку, і російську… Вчилася заново, бо ж університет в основному готував науковців, а не педагогів. Що ж, досвід приходить, як кажуть, з часом…

А тодішні підручники вас влаштовували?

– Тепер візьмеш підручник до рук – у ньому багато ілюстрацій, він кольоровий. А в нас були видрукувані на сірому папері, непривабливі. Зараз на горищі, коли їх перекладаю, бачу, що тільки «Русский язык» і був кольоровим.

Щодо сьогоднішнього дня, то я логіки не можу зловити у розподілі підручників. Вже скільки разів порушую це питання на педрадах. Як це може бути – 4 варіанти підручників на 4 класи. А дають 10—15 – одного автора, ще трохи – іншого. І виходить так, що в кожному класі 4 різні підручники. Тому я намагаюся якось виходити з цієї проблеми. Беру такі, яких більше, і потроху вимінюю решту. Чому ж нам, вчителям, не скажуть: виберіть із тих, за якими хочете працювати. А ми мусимо виходити з того, що маємо.

Навчальні підручники, на думку педагогів, мають бути такими, щоб учень міг одержати скільки захоче знань, але не менше обов’язкового мінімуму, вони іноді переобтяжені несуттєвими, застарілими фактами, окремі мовні явища трактуються по-різному, що впливає на розуміння їх суті.

Важко працювати вчителеві з угорськомовною дитиною?

— Такі діти українську лише на уроках чують. Прийшов якось хлопчик, який зовсім не знав української. Тепер він – один із найкращих, перемагає на олімпіадах. Але загалом вивчити мову тільки на уроці – це нереально, якщо немає середовища. Суфікси-префікси – то одне, а життя – то інше. А в нашій школі діти якраз виростають у цій атмосфері. Навіть на свою внучку дивлюся: вона вільно розмовляє двома мовами. Легко переходить з однієї на іншу, що навіть мене змушує дивуватися. Мультики українською, наприклад – це дуже допомагає у засвоєнні мови. Ще одна проблема – методики для угорськомовних школярів практично немає. І це в той час, коли в тій самій Угорщині доплачують за знання української як іноземної! Навіть якщо вона на твоїй роботі поки не пригодилася. Хіба це не стимул?!

Ну, а сучасні підручники, либонь, нагадують справи у нашому шоу-бізнесі. Хто впливовий, той і музику замовляє?

— Не завжди до наших дітей потрапляють найкращі, якісні підручники. Чому рік у рік батькам доводиться докуповувати, на прохання вчителя, щось на додачу, а то й замість виданого в школі? Чи можна зразу отримати за державний кошт хорошу навчальну літературу, яка б задовольняла всіх — і вчителів, і учнів? Від кого залежить, чи потрапить у портфель кожного школяра якісна книжка?
За логікою речей, усе має відбуватися приблизно так: автори пишуть підручники — школи аналізують пропозицію, вибирають найкращі і закуповують їх у видавництв. Але насправді все набагато складніше. Школа взагалі відсторонена від вибору. Вона не може нічого самостійно закупити. Керує процесом добору та закупівлі підручників Міносвіти. Безпосередньо цим питанням займається науково-методична установа МОН — Інститут інноваційних технологій і змісту освіти (ІІТЗО).

Формально педагоги мають право вирішувати, підручник якого автора використати в роботі. Наприкінці кожного навчального року відправляють заявки на підручники до вищих інстанцій. А насправді отримують те, що приходить за рознарядкою. І часто — далеко не найкраще. «У нас буває, що один і той самий предмет щороку вивчаємо за підручниками різних авторів, — розповідають учителі. — Програма, звісно, одна, але в кожного підручника — свої особливості. І якщо все влаштовує в одного автора — навіщо міняти коней на переправі?».

Інколи нові підручники взагалі надходять у школу в липні-серпні, коли вчителі у відпустках (як минулого літа підручники для п’ятикласників із нових програм). Тут уже не те що вибрати — якісно спланувати роботу з уперше побаченим підручником часу немає.

Та якби навіть учителі й могли вибирати – що з того? По-перше, хто показує їм усі варіанти підручників із конкретного предмета? Купити новинки самостійно й порівняти — не вистачить учительської зарплати. Електронні версії книжок недоступні. Навіть на сайті ІІТЗО розділ «Електронні підручники» вражає своєю порожнечею.

То ви міська вчителька?

– Ні, не зовсім, я живу в с.Балажер. Спочатку в нас, молодих вчителів, не те що квартири, прописки не було. Ми прожили два місяці у готелі. Але на це пішли всі «підйомні» гроші. І от ми опинилися на вулиці. І тоді директор яношівської школи знайшов квартиру. Там, щоправда, навіть вода замерзала в кімнаті. Цей будинок, де ми тепер, мали зносити. А ми попросилися в ту будівлю. Приїхали родичі, допомогли відремонтувати. Із глини вимурували піч. А то ж була хатка – без вікон, без дверей, без штукатурки, із саману, правда з добротним дахом. Коли відремонтували, хату оцінили, і ми заплатили фактично за те, що самі зробили. Отак зараз маємо свій будиночок. Чоловік дуже любить на городі працювати. І з сапою, вже раненько, о четвертій ранку там порається, щоб на дев’яту встигнути в школу. Я вже більше морально йому допомагаю.

А коли вірші почали писатися?

– Відколи в школі твори писали, в мене не твір виходив, а вірш. Вчителька Марія Опаленик це помітила. І я почала потроху цікавитися, що таке рими. Послали мій твір якось на всесоюзний конкурс. І дивно, але тоді перше місце взяла. А ще маю завдячувати своїй родині. Моя тітка Христина – тільки на 8 років від мене була старша. Я, так би мовити, перебувала під її опікою, вона мусила всюди мене з собою брати. А тоді біля багатьох хат колоди стояли, а на них молодь співала коломийки. Ну, і щось таке напівіронійне придумувала, то була така дитяча імпровізація. Хлопцям і дівчатам це полюбилося. І якщо спочатку тітка не дуже хотіла мене з собою брати, то згодом навіть почала придобрюватися, щоб я погоджувалася. Так само і брат стільки всього вигадував, і теж віршами.

Побувала і в Свалявському інтернаті для обдарованих дітей. Пригадую, що в цьому заїзді були Андрій Дурунда, Петро Мідянка, Марійка Пуга, Іра Завадяк. Керував нами добрий і щирий Юрій Керекеш. Цікаві завдання давав – описати те, що бачиш із вікна….

Взагалі дуже щастить на людей. Зараз мою книжку готує до друку львівська поетеса Ярослава Павличко. Я їй просто скинула все, що написала. А вона намагається з цього зробити книжку.

Як це не дивно, першу…

– Взагалі вчительська робота виснажлива, не залишається енергії ще на щось інше. Але повторю тут банальну фразу, коли з радістю повертаєшся на роботу. Якщо це вихідні, буває, зупинюсь перед зачиненими воротами гімназії, а потім схаменусь – мені ж у інший бік. Бо ми справді у школі як родина. Всі майже ровесники. Коли потрапляєш в якийсь інший колектив, то наче на другу планету. В нас немає такого явища, як підсиджування чи якогось вивищування над іншими.

Розмовляла
Марина Боднар, газета "Новини Закарпаття"