Павло Чучка-старший: "Люблю пофіглювати зі студентками"

Виховав 25 кандидатів і докторів наук. Автор кількох  фундаментальних праць: «Прізвища закарпатських українців», «Слов’янські особові імена українців» та «Антропонімія Закарпаття». Нині завершує четверту – український діалектний словник околиць Ужгорода. Минулого тижня доктору філологічних наук виповнилося 85 років.

-- Пане Павле, про що думається у такому віці?

– Аби ще попрацювати. (Сміється).

-- І багато не зробленого?

– Коли професорку Лукію Гумецьку на 90-річчя запитали про плани на майбутнє, вона відповіла: "Я вже маю достатньо розуму, аби чогось великого не планувати". Але я ще планую.

-- Наскільки ви себе реалізували?

– Тяжко вирахувати. Мене двічі обирали деканом філологічного факультету. Там я вбив страшно багато часу, водячи студентів на кроси чи демонстрації, на прикрашування корпусу тощо. Це була невдячна робота. Якби я вісім років не віддав деканству, я б сьогодні краще виглядав. Люди моєї працьовитості встигли за той час багато книжок видати. А в мене в шухляді лежать рукописи.

-- Але ви й так непогано виглядаєте...

– То так. Але мені довелося розпорошувати свою увагу. Я починав як україніст. Після двадцяти років на кафедрі української мови я змушений був створювати кафедру загального і слов'янського мовознавства. Там
я вже займався теорією та історією мови. А ще через двадцять років став уже завідувачем кафедри словакістики. А зміна вектора діяльності потребує багато часу і зусиль.

-- За шістдесят років змінилися не тільки ви, але й університет...

– Так, нині викладачі вільніше висловлюють свої думки і переконання. Це стосується і мовознавців. Бо мовознавча наука теж не аполітична. Люди мислячі, творчі, працьовиті нині не скуті догмами та приписами. І ми сьогодні абсолютно вільно викладаємо студентам те, у що справді віримо, у чому переконані.

-- А з другого боку?

– А з другого боку, для багатьох навчальний процес в університеті перетворився на бізнес.

-- Хабарі?

–  Так.

-- І більше, ніж раніше?

– Звичайно. Раніше хоч інколи судили за корупцію. А тепер це набуло масового характеру і абсолютно безкарно.

-- Пане професоре, як так сталося, що такий відомий мовознавець вступив на філфак випадково?

– Чесно кажучи, я не знав, ким хочу бути. Друзі йшли на медичний, то і я з ними за компанію. П'ять іспитів склав на "п'ять", а на хімії зрізався. А оскільки на філології був недобір, то ще кільком таким невдахам запропонували вчитися там.

-- Це доля?

– Мабуть! Адже я думав і про фізкультурний факультет. Мав прекрасні показники з легкої атлетики, медалі, грамоти. Був чемпіоном області з бігу. Добрі успіхи мав у музиці. Будучи студентом університету, вчився ще й у музичному училищі. Грав на кількох інструментах, співав. Але батько заявив, що не має можливості утримувати мене поза межами області. Довелося відкинути і консерваторію, і фізкультурний. Став мовознавцем.

-- І скільки мов знаєте?

– Володію всіма слов'янськими (їх є дванадцять) та угорською. Читаю англій¬ською.

-- На Закарпатті це не дивина.

– Ви так думаєте? Ще в 70-х роках в Ужгороді не могли знайти людину, яка переклала б художній текст із чеської на українську! Мені довелося перекладати і відому збірку анекдотів "Добридень, сусіде!", і підручник "Нарисна геометрія" для українських шкіл Словаччини, і бути одним з укладачів та редактором "Угорсько-українського словника", співавтором підручників української мови для угорських шкіл області. Невже ви гадаєте, що я не мав чим займатися?

-- Гаразд, переконали. До речі, ви читали "Вичурки по-баранинські" Павла Чучки-молодшого?

– Аякже! Деколи ми навіть радилися. Він дивився на це як на забаву. Я йому не перечив, але застерігав: якщо хочеш писати говіркою, то не вигадуй те, чого в ній нема. У нас є диваки, які беруть одне слово з Мукачева, друге – з Рахова, а третє – з Перечина. До того ще й перекрутять їх настільки, що гидко читати. Замість коктейлю виходять помиї. Народ так не говорить!

-- А чи є "Вичурки по-баранинські" літературою?

– Думаю, що так. Це одна з форм літератури, яка має право на життя. Хіба сатира Марка Бараболі – це не література? А чи велика між ними різниця?

-- Як оцінюєте спроби Павла у політиці?

– Мені боляче про це говорити. Але, як на мене, політиком треба народитися. Павло таким не є: він нелукавий, довірливий, добрий. Це не ті риси, які потрібні для успішного політика.

-- Уявляєте, якби мером Ужгорода став Павло Чучка-молодший?

– Це би Павла погубило. Ужгород настільки розкрадений і зруйнований, що для того, аби його підняти, мало і десять років для найздібнішого керів¬ника.

-- Наскільки пригадую, ви теж пробували щастя на виборах?

– Це були перші демократичні вибори до Верховної Ради. Здається, 1990 року. Ясна річ, ми були абсолютно недосвідчені. Навіть змагалися на одному окрузі з Іваном Чендеєм та професором Володимиром Сливкою, замість того, щоб об'єднатися. Син у виборчих змаганнях пішов далі за мене. Я був тоді тільки третім. Але методи проти нас застосовувалися однакові.

-- Маєте на увазі брудну кампанію?

– Так. За три дні до виборів у "Закарпатській правді" з'явилася стаття про те, що професор Чучка є контрабандистом і спекулянтом, на яку я вже ніяк не встигав відреагувати.

-- Не шкодуєте, що довелося забруднитися у політику?

– Ні. Я йшов на вибори, бо не бачив серед ужгородських кандидатів того, хто міг би щось позитивне зробити для України. Ми були тоді дуже наївними.

-- Що для вас у житті важливіше: наука чи педагогіка?

– Важке запитання. Я думаю, що все-таки наука. Хоча я люблю спілкування. Люблю публіку. Люблю студентство, аудиторію, кафедру. Колись мої лекції слухало 150–200 чоловік. А тепер на цілому курсі словакістики – десяток студентів. Мені навіть трошки боляче. У всякому разі, це розслаблює мене в гірший бік. Я не відчуваю того бурхливого життя, того молодечого запалу, який ішов від аудиторії.

-- А який день у житті був для вас найважчим?

– Я сильно переживав, коли мені не вдалося влаштувати сина на роботу в УжНУ. Павло вже був кандидатом наук, мав досвід науковця. Але-але... І то лише з тої причини, що батько вже там працює. Я страшно переживав, бо був упевнений, що він би там себе проявив.

Тоді був такий припис… Хоча з нього було багато винятків. Існували цілі клани в Ужгороді батьків і дітей. Особливо серед партійних керівників. У тому числі й університетських.

-- А чому для вас не зробили виняток?

– Мабуть, тому, що я не такий гнучкий, аби всім кланятися.

-- А може, Павло за характером не тільки не політик, але й не науковець?

– Я з цим не згоден. Лектор з нього був би чудовий. Він швидко знаходить контакт. Хіба ви не бачите? Студенти за ним бігають. І не тільки дівчата. Я не розумію, що він знайшов у тому дурному КВН?!

-- У чому успіх Павла Чучки-старшого?

– Мабуть, у тому, що довелося працювати в кількох напрямах. Якби я не заглибився в теорію мови та її історію, мені б не вистачило моїх знань. Без володіння сусідніми мовами я не зміг би написати праці такого широкого європейського контексту. До речі, угорську я вивчив не тоді, коли мене били в писок мадярські шовіністи біля дошки в гімназії, а значно пізніше, вже будучи студентом університету.

-- Не кожному мовознавцеві вдається завершити працю свого життя. Згадаймо того ж Миколу Грицака чи Кирила Галаса. Чим це пояснюєте?

– Це великою мірою доля. Микола Грицак, який все життя працював над словником українських говорів Закарпаття, на жаль, ніколи не відчував підтримки згори – ні матеріальної, ні моральної. Кирило Галас – мій колега, якого я дуже шанував, проробив величезну роботу: описав усі власні географічні назви Закарпаття. Прикро, що 5 чи 6 фундаментальних томів про нашу топонімію лежать без діла. Цю працю необхідно видавати.

Справжня наукова робота – це самопожертва. Я, наприклад, за своє життя нічого не будував: хіба один гараж та комунізм, який, на щастя, завалився. Бо, будучи на посаді декана, його не можна було не будувати. Але я не надривався.

-- Нині цим комунізмом вам можуть дорікати...

– І дорікають! Та ще й як! Деякі навіть дуже сильно. А я не видав окремим виданням навіть свою кандидатську дисертацію. Думаєте, мені не жаль, коли виходять книжки, в яких цитують моїх аспірантів, а не мене?

-- У вас чимало недругів...

– Не люблять? Ну то й що! Я їх теж не дуже люблю. Але до бійок не доходило.

-- А за що вас критикує дружина?

– За те, що цілком віддаюся роботі. Я більше 30 років не був на морі. Навіть по гриби вже не ходжу. Сиджу як проклятий і щодня працюю.

-- Але розслаблятися треба.

– Я це роблю на батьківській садибі у Баранинцях. Найкращий відпочинок для мене – з косою чи ножицями-секатором у руках. Що може бути приємніше, ніж обрізати виноград, пройтися босими ногами по траві, по¬-зби¬рати яблука? Садовиною і зелениною ми з дружиною себе забезпечуємо самі.

-- Усе-таки деканство у радянські часи було ідеологічною посадою...

– Ви знаєте, що я, мабуть, єдиний на весь наш університет став доктором та професором, будучи безпартійним? Ще в ті часи! Коли я став професором, мене викликав до себе в кабінет ректор Дмитро Чепур і дві години разом з тодішнім партійним секретарем Михайлом Болдижаром допитувався, чому я не вступаю у партію. "Вам не подобається радянська влада?" – такі були їхні аргументи. Я відповідав, що в мене старі батьки (татові було 90 років), ходять до церкви і просять поховати їх як належить. "Тільки це? Не переживайтє, все влаштуємо".

І що ж ви думаєте? Вже коли я, будучи комуністом, поховав батька, то в обкомі від мене вимагали збити невеличкий хрест з надмогильного пам'ят¬ника. Ще й попереджували!

-- Ви вже були деканом?

– Так. Через кілька тижнів, як я написав заяву в партію, Д.Чепур знову мене викликав: "Доведеться вам писати ще одну заяву – про згоду очолити факультет. Це буде ваше перше партійне доручення. Так я став деканом.

-- Чи маєте якусь пристрасть?

– Люблю пофіґлювати зі студентками. Прошу мене правильно зрозуміти. Бути серед молодих, жвавих і розумних дівчат – це велике задоволення.

-- І наостанок: чим цікавий Павло Чучка-старший як людина?

– Мабуть, комунікабельністю і бажанням допомогти. Я ділюся і книжками, і думками, і концепцією, і вільним часом. Знаєте, скільки я мав учора телефонних дзвінків? Я відчуваю до себе великий потяг.