Поезія закарпатських сестер Данканич побачила світ єдиною книжкою

Дівчата пишуть римовані вірші. Може, це зовсім не так, але мені відлунює зі збірки добра школа Филиповича, Драя, Зерова… Тут гарна мова, чиста, свіжа, щойно від землі. Просто дивуєшся, як все ж гарно проїхатися римованим віршем: «В моєму домі сонячних кімнат так просто і водночас складно жити».

Якось багато людей не може вирішити своїх стосунків з Богом. А в сестер Данканич – це сонце. Ні, Бог також присутній, він завжди з великої літери. Але час – це щось так застигле, що відігрівається сонцем і віддається людям: «Відколи сонце зникло з небокраю…». Або ж: «Байдуже. Час зупинився – за мить вибухне бомба, ота, що під серцем». Або ось таке: «Я далеко від Сонця, а ти – ще далі. Я – статична, без руху, а ти – пульсуєш».

Ці сонячні діти написали та намалювали свою книжку. Малюнки – суцільні метафори. Але вони дуже й дуже обережні. Ніби треба йти тільки вивіреною дорогою, бо інакше станеш на камінець і зазнаєш болю. І ще вони, мабуть, зроблені олівцем. І в них багато чорних фрагментів, чорних всуціль – чорні люди, чорна грива коня.

А ще мене зупинив вірш про Красне Поле. О, так, патріотична лірика, якою квітчають усілякі заходи. В якій часто стільки ж блюзнірства, як і колись у віршах про партію (комуністичну). Але тут зовсім про інше. Як воїни-діти, «вмираючи, вголос кричали від жаху». Така проста правда, документальна, пронизуюча до кісток.

У післямові йдеться про долю. Про хворобу кісток, яка заважає жити вільно, як це буває у здорової решти людей. Може, з цього б варто почати цю розповідь. Але ж молоді поетеси не потребують поблажливості до своєї творчості. А ще відчувається велика мужність батьків за їхніми плечима.

А щодо збірки, так, є вірші, рядки й слабкіші – «прохідні кімнати», в яких не зупиняються, не живуть, а просто неуважно проминають. Мені дуже віриться, що дівчата самі про це знають. А поки хочеться, щоб ці два прекрасні таланти надовго затрималися з нами: «На грані сну й життєвої утоми: незрушна… і така крихка скульптура».