За своє життя закарпатка забрала з вулиць понад 20 "нічиїх" дітей

Угорка за національністю, вона не хоче залишати Закарпаття, хоч усі її рідні поселилися у сусідній Угорщині й постійно кличуть свою родичкудивачку до себе. Проте жінка щоразу відмовляється. «Тут моя батьківщина, тут мені добре, тут я роблю те, що маю робити», — каже пані Ірина. Звідки прийшло бажання творити таке тотальне добро, цікавлюся у неї.

— Я якось зовсім поіншому почала дивитися на життя після важкої операції. – розповідає жінка і просить не згадувати її прізвища, бо й так, пояснює, багато дітей просяться до неї жити. – Зрозуміла, що наші вчинки, — це єдине, про що запитає у нас Бог. Не про майно Він спитає, не про гроші, а про те, скільки доброго ти встиг зробити. І чим можу відтоді я допомагаю людям. І грошима, а коли грошей нема, просто покличу до себе поїсти... Дивлячись, яка людина. Якщо бачу, що молодий чоловік ходить і просить грошей, то кажу йому: «Ходи, я дам тобі роботу і за роботу заплачу». Щоправда, попрацювати за гроші ці люди переважно відмовляються, можуть ще й дорікнути, що робити на мене не збираються.

Звичайно, різні ситуації виникали... Якось ми сіли з дітьми обідати... І тут – стук у двері. Відчиняю, а на порозі стоїть чоловік, у лахмітті, брудний, а запах від нього такий, що не можна словами передати. Ну що робити? Я ж пообіцяла собі – обіцянку треба дотримувати.. Запросила його до хати, відвела до ванни помити руки, щоправда, рушника не дала йому витертися, в мене діти малі, мало що він міг переносити, які хвороби. Були у мене одноразові ложки, одноразові тарілки. Я дала суп, потім другу страву, він поїв, подякував... Я дивлюся, а за столом така атмосфера, ніби з нами сам Бог вечеряє. І я якась спокійна, і діти веселі, сміються, настрій такий за столом, як на Різдво... Той чоловік поїв, подякував, тільки вийшов за двері, а я кажу малій: «Візьми ще хліба та винеси йому, хай візьме з собою». Мала побігла, а повернувшись, каже: «Мамо, його ніде нема, вулиця порожня...».

А коли ви відчули, що хочете брати у свою родину чужих дітей? Наскільки мені відомо, ви їх не тільки офіційно всиновлюєте, але й просто забираєте до себе з вулиць. Тобто без очікування будьякої підтримки від держави.

— Багато років тому моя дочка важко захворіла. Ми з нею були частими гостями місцевої лікарні. Саме тоді я помітила, як багато в наших медзакладах покинутих дітей, яких залишили батьки через їхню хворобу чи фізичну неповноцінність. Вони опинилися у набагато гіршому становищі, ніж моя дитина, біля якої були рідні люди. Тож кількох із тих немовлят ми з чоловіком офіційно всиновили. Зараз вони вчаться, відвідують різні гуртки, грають на музичних інструментах...           

А щодо іншого... Є так звані нічиї діти — і батькам вони непотрібні, і в притулок їх не беруть, бо нема на них необхідних документів. На вулицях їх безліч, подивіться, вони ходять невдягнені, недоглянуті, просять грошей, чи собі, щоб поїсти, чи батькам — на спиртне. Ясно, що тих діточок треба на деякий час забрати від того середовища, доки ще не пізно. Такі діти «просто так» живуть у мене від кількох місяців до кількох років, залежно від ситуації в сім’ї. І я завжди старалася помирити їх з батьками.

У мене жила дівчинка, її мама на той час сиділа в тюрмі. Ми пекли для неї соленики, писали листи, готували передачі. Я вчила дівчат молитися за маму, щоб Бог їй допоміг...

Або жили в мене діти, батьки яких пиячили, малі буквально мешкали на вулиці... Теж забрала до себе. Побули в мене кілька років, потім повернулися в сім’ю, наскільки знаю, зараз там усе налагодилося...

Звичайно, що я цікавлюся, як далі склалося їхнє життя. І зараз всі мої діти влаштовані: у старших є сім’ї, освіта, вони реалізовані люди. Дуже щаслива за своїх рідних дітей, адже одна моя дочка пішла в монастир, а син став священиком. До речі, сан він отримав в Угорщині і знову повернувся до України. Не хотів залишатися за кордоном.

Як поставилися рідні, знайомі до такої зміни у вашому світогляді?

— Ну, як вони могли поставитися? Спочатку багато хто казав, що в неї, мабуть, не все в порядку з головою. Добре, що мене в той час дуже підтримав і зрозумів чоловік...

Само собою, з чужими дітьми іноді було дуже важко. Наприклад, один період жив у мене хлопчик, ну з жахливим характером. Малий постійно кричав, бив посуд, ображав інших дітей, постійно робив якісь капості, від нього можна було очікувати всього. І відповідно я до нього ставилася не так, як до всіх, нерви вже не витримували, я вже й кричала на хлопця, зривалася. Інших дітей я постійно обіймаю, цілую так, як своїх... А тут я вже була на межі, вже не знала, що з тим хлопцем робити. І, уявляєте, однієї ночі сниться мені Ісус Христос із обличчям тієї дитини. І каже мені: «Як то ти не можеш мене побачити, як то не можеш мене полюбити? В усіх дітях бачиш мене, обіймаєш, пестиш, любиш, а я так само живу в тій дитині...». Я з таким відчуттям прокинулася, то не можна передати словами. Зразу побігла до того малого, розцілувала, обійняла... І, знаєте, той випадок кардинально все змінив, дитину було не впізнати. Ні крик, ні докори, ніщо не дало такого ефекту, як те, що я змогла того малого полюбити так, як усіх інших.

Бачите, це не він мав змінитися, а я мала помінятися зсередини, побачити в ньому щось хороше, якусь іскру. Тому я б порадила всім батькам ставитися до своїх дітей як до особистостей з перших днів їхнього життя. І, звичайно, дуже їх любити.

Ви багато говорите про Бога, про Його допомогу...

— Так, я дуже відчуваю Його присутність у своєму житті. Іноді такі збіги трапляються... Розповім один приклад...

Ми з дітьми пішли перед Великоднем на гору прибирати кладовище. У мене багато родичів тут померлих, а усі живі — зараз в Угорщині. Тому могилки тільки наша сім’я доглядає. Чоловік мій якраз на заробітках був, ніяких новин від нього нема, ні грошей, ніяк він не міг щось передати... Йде Великдень, а в нас у хаті навіть хліба нема.

Ми прибираємо, прополюємо траву на цвинтарі, і от мій найменший син, було йому тоді, може, чотири роки, почав просити жуйку. Щось собі згадав, злакомився і, як то малі діти знають, став нити, канючити. А в мене всього десять копійок в кишені... Ну що робити? Я йому кажу: «Дивися, у мене всього тут десять копійок, якраз на одну жуйку. Один ти її не з’їси, бо треба поділитися з братами і сестричками. І як ви її будете ділити? Розділите  на п’ятьох чи будете по черзі її жувати?..». А на кладовищі різні люди сидять, дехто випити приходить, безпритульних багато... Хтось на алкоголь просить гроші, хтось на хліб... Я кажу малому: «Однієї жуйки на вас не вистачить, що таке десять копійок, я навіть хліба за них не можу купити. А ти піди і віддай копійки тій бабці, що просить. Вона докладе до своїх грошей і вже зможе щось собі купити поїсти. А Бог тобі потім віддасть за ті гроші набагато більше...». Ну, через силу, розумієте, що то означає для дитини пожертвувати солодощами, з умовляннями, з обіцянкою, що Бог йому потім обов’язково віддасть ту жуйку, малий пішов і подарував ті десять копійок на милостиню. Пропололи ми з дітьми могилки, вертаємося додому, а під дверима стоїть велика коробка. Ми відкрили, а там всякої­всячини: і жуйки, і шоколад, і печиво, і борошно, какао, масло – все, щоб можна було Великдень зустріти, чоловік передав нам. А діти як закричать: «Мамо, мамо! Дивися, скільки Бог повернув нам за ту жуйку!..». Мені самій мову відібрало, я ж малому пообіцяла, що потім добро йому повернеться, але щоб аж так одразу?! Така цікава ситуація була...

Як би ви порадили батькам ставитися до своїх дітей, з огляду на свій досвід?

— Дехто не повірить, що я, старша жінка, піду з своїми дітьми ганяти м’яча. А я піду, і на воротах стояти буду, і за м’ячем бігти, все це буду робити – бо вони мої діти. Бо для них нема нічого дорожчого за той час, який я проводжу з ними. Я стараюся максимально їх розвивати. Які лише є гуртки, школи, я туди їх записую... І на музику, і на малювання, і на співи... Вдома постійно знаходимо час для розваг, для тренувань.

Моя порада буде — не відкуповуватися від дітей. То найбільша біда. Батьки думають, що поїдуть на заробітки, куплять дитині одяг, іграшки — і все. А з дітьми потрібно проводити весь свій вільний час.

І, наостанок, кілька слів про власну життєву філософію...

— Я чим можу, тим стараюся допомогти. Слід робити добро. Я розумію, що всі не візьмуть безпритульного до хати, але кожен сам знає, в чому він може бути корисним. У когось сусід хворий або незаможна сім’я живе поблизу — не треба на це закривати очі. Допоможіть їм. За це Бог дає великий спокій, великий мир для душі, який ніщо не може замінити. Я така щаслива людина... Є люди набагато багатші від мене, мої знайомі, і я знаю, що вони мені дуже заздрять. І ще хотіла б попросити. Ні прізвище, ні ім’я моє не вказуйте. Бо звичайна розмова з вами — це одне, а якщо моє прізвище буде по всіх газетах, то це вже з мого боку буде фарисейство. Просто напишіть, що треба робити добро...