Чикош-Горонда – найменше село Закарпаття (ФОТО)

Інтернет-проект «Все координаты Закарпатья» додає, що це найменше село в нашій області. Розташована Чикош-Горонда в трьох кілометрах в бік від траси Берегово-Мукачево, між селами Яноші та Гать, серед полів осушеного Чорного Мочара.

Бажаючи дізнатись, а чи немає в селі чогось незвичного, забутого чи невисвітленого, я зробив туди велопрогулянку – і не пошкодував.

Треба зазначити, що в минулому це село було значно населенішим і жвавим. Назва походить від угорського «чикош» - кінський пастух. Засноване було на межі 19 та 20 століть як хутір, разом із іншим – Нярош-Горонда, нині зниклим. Обидва  хутори відносилися до господарства Шонборнів, тут проживали селяни, які займалися землеробством та тваринництвом. Працювали й сезонні робочі з гірських сіл, випасаючи кількасот голів великої рогатої худоби. В 1900 році  на двох хуторах проживало 357 русинів. В 1928 році сімя Шонборнів продала свої угіддя Акціонерному Товариству «Латорца». В радянський час в сусідньому селі Гать, до сільради якого відноситься й Чикош-Горонда, був влаштований племінний завод «Закарпатський». Тут масово розводили коней, корів, свиней та овець. В скруту перших років української незалежності господарство повністю занепало, і не відродилося й понині. Цієї весни на навколишні поля вперше за багато років на літній випас вигнали півтори сотні корів сірої угорської породи, разом із телятами. 

Однак сьогодні слово «Чикош» асоціюється не з тваринництвом та пасовищами, а з психлікарнею. З 2001 року в корпуси, що до того належали військовій частині, почали переселяти пацієнтів Берегівської обласної психіатричної лікарні. В колишньому військовому містечку, відремонтованому частково за державні гроші, частково коштом   голландських благодійників та французької гуманітарної місії „Опіка без кордонів”, нині перебуває кількасот душевно хворих. Є навіть окремий корпус для  дітей з розладами психіки, з облаштованим дитячим майданчиком. Вочевидь, в спокійній обстановці лісу, між деревами якого розкидані корпуси, пацієнтам значно затишніше, аніж в старих корпусах психлікарні в Берегові, що біля гучної автотраси.

До відділення психлікарні веде дорога, яка відгалужується від шляху до Чикошу-Горонди. Зустрінений по дорозі мешканець з місцевих, дізнавшись, що цікавлюсь тутешніми потенційно видатними  місцями, влаштовує мені екскурсію, на яку я зовсім не розраховував. Про колишню військову частину в тутешніх лісах нині мало що відомо. І не дивно – вона була засекреченою, а ті, хто ніс в ній службу, звалися «глухонімими» - тобто, зобов´язаними тримати військову таємницю. Тільки після розвалу СРС� стало видно те, що роками ховали під маскировкою та режимом секретності. Під Чикошем тримали бойові ракети (чи то протиповітряної оборони, чи стратегічні – наразі дізнатися важко), в прихованих під земляними насипами бункерах. Після спішного розформування з них були «з м´ясом» вирвані та здані на металобрухт броньовані двері, винесене все, що можна було. Тим не менш показане місцевим сталкером вражає – під спалахом фотоапарату стає видним приховане нутро залізобетонного сховища, біля якого щойно проходив і міг і не помітити в хащі, сприйнявши за продовгуватий пагорб. 

Таких сховищ (вочевидь, для ракет) в лісі за психлікарнею кілька, є ще низка невеликих бомбосховищ, зруйновані гаражі та інші рештки військової інфраструктури. Чи існують якісь плани (і в кого?) на цю спадщину радянської військової машини – невідомо. Шкода, аби такі об´єкти зникли нанівець. В сусідньому селі Гут схожі бункери (в них стояли ракетні тягачі, можливо, саме для «чикоських» ракет) нині використовуються мукачівськими бізнесменами під склади для яблук з їхнього ж нового, за інтенсивною технологією, саду. Вочевидь, можна б дати раду і цьому дуже нерухомому майну...

Найменше село Закарпаття також виявилось здатним здивувати. Перед  поїздкою я не знайшов в інтернеті нічого про чикоську архітектуру, хоч і чув про якуйсь старовинну садибу, що була в селі. За словами місцевих, садиба дійсно була, аж до 1990-х років, там містилась контора племінної станції, однак після занепаду приміщення розібрали на цеглу, так, що й сліду не залишилось. Зате в селі знайшлася інша цікава споруда – будинок для селян, зведений, скоріш за все, за чехословацької доби. Це одноповерхова будівля з п´яти з´єднаних між собою в формі драбини будиночків, кожен на дві родини – цікавий взірець «соціального житла» першої половини 20-го століття. В ній мало б жити десять родин, але сьогодні кілька приміщень пустує. 

Людям немає чого робити в селі, де лишилась хіба одна невелика ферма з вівцями. Тут відсутній навіть магазин – хіба що кілька разів на тиждень завозять хліб, за рештою треба їхати в Гать чи Берегово. Половина Будинку села зайнята мисливським клубом – вочевидь, полювати в цій місцевості є на кого, на закинутих полях природа швидко взяла своє, і в кольоровій осінній рослинності вирує дике життя. Посеред галявини красується стародавня, також принаймні чехословацького періоду, водонапірна башта. Вона відремонтована і в прийнятному стані – нею подається вода тим самим, згаданим на початку статті, угорським коровам. 

Від решти сільської інфраструктури лишилося небагато, наприклад, старовинний сарай – такий би охоче фотографували якісь японські туристи. 

Поспілкувавшись з місцевими бабцями – колишніми робітницями племстанції, про минуле та теперішнє життя, вирішую подивитись на залишки  зниклої «Нярошки», тобто села Нярош-Горонда. Та від нього не лишилось практично нічого – хіба кілька ферм, в які небезпечно й заглядати -  заваляться. 

Отож, можна повертатись додому – вражень від подорожі до найменшого закарпатського села виявилось більш, ніж досить...