Українська легенда гандболу Ніна Гецко святкує 55-річчя (ФОТО)

Нині Ніна Романівна продовжує вперто мріяти про те, що їй врешті-решт вдасться започаткувати власну спортивну школу для дітей. Саме у Берегові, місті, де все розпочалося - дивовижна історія чорнявої худорлявої дівчинки, яка досягла неймовірних успіхів, але залишилася реалісткою і ніколи не зрадила своїм життєвим принципам.  

Майбутня олімпійська чемпіонка та чемпіонка світу з гандболу Ніна Романівна Лобова-Гецко народилася 20 липня 1957 року в місті Зестафоні поблизу Кутаїсі. «Наша родина  переїхала на Закарпаття, коли мені ледь виповнилося 10 років, - розповідає спортсменка-ювілярка. - А сталося все якось раптово. Моя старша сестра Неллі познайомилася з закарпатським хлопцем і вийшла за нього заміж. Мама незабаром також поїхала на Закарпаття, у Берегово няньчити онука. І практично примусила всю родину зібрати речі і також переїхати сюди».

На іншому місці, у нових незвичних умовах було на початку дуже важко. «Наш шикарний просторий будинок, з меблями, оздоблений батьківськими руками, ми поміняли на однокімнатну квартиру, де розмістилося шість (!) чоловік. Звісно це для всіх було непросто. Однак жили дружно - і раділи, що ми разом...»

А Ніну вже через кілька тижнів помітив молодий тренер Йосип Зупко, який як раз збирав дівчат для гандбольної секції. «Гандбол як спорт для мене став абсолютним відкриттям, - розповідає Ніна Гецко. - Пам’ятаю, що під час першого тренування не мала навіть спортивного взуття. А вже невеликий проміжок часу виступала за основний склад берегівської команди «Спартак», яка згодом отримала назву «Колос», «Бактянка», а тепер – це «Карпати» (Ужгород)».

Ніна Романівна зараз згадує, що коли у випускному класі постав вибір куди поступати довго не могла наважитися. Адже в глибині душі мріяла стати журналістом або філологом.

А у 1976 році сталося диво. 18-річну Ніну, голкіпера із маленького Берегова було несподівано запрошено до складу гандбольної  збірної СРСР. Сформувати збірну жіночу команду було доручено головному тренеру лідера радянського гандболу – київської команди «Спартак» Ігорю  Турчину. 

«Це була моя заповітна мрія - участь в Олімпійських іграх. Але я навіть не сподівалася, що це станеться так швидко. Мені виповнилося 19 років вже у самому Монреалі. Це був найкращий подарунок долі - святкувати день народження на світових спортивних змаганнях та золота медаль переможця!», - каже олімпійська чемпіонка із Закарпаття.

Аби поїхати на Олімпіаду довелося витримати сувору конкуренцію. З поміж п’яти  кандидатів на захист воріт було лише одне «вакантне» місце – відомий голкіпер Наталія Шерстюк із "Спартаку" була поза конкурсним відбором. Слід врахувати і той факт, що на першість Союзу тоді грали сильні команди з Баку, Москви, Ростова, Краснодара, Києва, Вільнюса, Свердловська, Каунаса, Кишинева … і закарпатського Берегова.

Про те, що їде на Олімпіаду Ніна навіть не встигла повідомити батьків. На це просто не було часу, потрібно було терміново їхати з Каунаса, де проводилася відбіркові змагання до Москви – приміряти форму. А далі був канадський Монреаль. І перемога!

Зустрічати олімпійську чемпіонку в Берегові прийшла вся гандбольна команда, друзі, керівники району та міста. Ніні презентували великий букет з 19 троянд на честь її дев'ятнадцятиріччя, котре вона відзначила в Монреалі… До цього була тепла зустріч наших олімпійців у Москві та Києві. І ще надали двокімнатну квартиру - це була справді велика подія у ті часи.

Після Олімпіади знову настали будні, постійні тренування. Надійшло запрошення переїхати до Києва,  грати за «Спартак». Це була дуже спокуслива пропозиція від Ігоря Турчина, мрія багатьох гравців з усього Союзу. «Але я відмовилась. Вирішила не залишатися рідну команду. До того ж вийшла заміж і в нас з чоловіком народився син – Юрій».

Тим не менше, у 1982 році вона знову опинилися у складі збірної, яка виборола світове золото. Хоча до цього і не вдалося взяти участь у московській Олімпіаді-80. Ігор Турчин знову повірив у здібну дівчину і дав їй ще один шанс – запросив до збірної СРС� для участі у чемпіонаті світу з гандболу, який відбувався у Будапешті. Для цього потрібно було наполегливо працювати, аби тримати себе у формі. А це 6-7 годин щодня фізичної праці,  поїздки, часом просто неймовірні навантаження і постійна втома…

Потім вона так і не зрадила рідній команді, цілих шість років, аж до 1987-го грала за «Бактянку» (Берегово), а останній спортивний сезон радянської доби відіграла за ужгородські «Карпати». А далі настали важкі кризові часи – як для спорту, так і загалом у всіх інших сферах. Коли більшість талановитих людей раптово стали «зайвими» у своїй країні, Ніна Гецко не розгубилася і продовжувати грати у гандбол. Але вже за кордоном.

Впродовж майже десяти років (з 1989 по 1998) була голкіпером знаних у світі гандбольних команд.  Спочатку її запросили до складу багаторазових володарів Кубка європейських чемпіонів «Вашаш» (Будапешт). Потім грала у команді «Стьярна» (Ісландія) – на ісландській мові це означає «зірка». І двічі визнавалася кращим гравцем Ісландії. А вболівальники навіть вигукували з трибун це незвичне слов’янське  ім’я: «Ніна! Ніна!» Пропонували залишитися у Ісландії, але вона вирушила додому після закінчення контракту...

Але через кілька місяців її розшукали тренери гандбольної команди «Будучність» (Чорногорія), чемпіона Югославії,  з міста Підгориця. І Ніна знову погодилася, після довгих роздумів, хоча це рішення приймалося дуже важко. Тричі її визнавали кращим воротарем колишньої Югославії.   

«Загалом ці роки мені згадувати дуже приємно. Ті три роки пролетіли непомітно. Мені виповнилося сорок років. І я вирішила для себе – все, пора закінчувати спортивну кар’єру…  Але чорногорці вперто не відпускали, благали залишитися. Однак я для себе тоді все вирішила. Дуже хотілося додому. Сподівалася, що на рідній землі хтось про мене згадає, що я тут потрібна. Але жодних пропозицій за так і не отримала...»  

Ніна Гецко дуже переживає, що на Олімпіаду-2012 у Лондон наша збірна з гандболу не потрапила через слабкі попередні результати. «Хоча у 2004 році це був єдиний ігровий вид спорту, який Україна представила на олімпійських іграх. І почесне ІІІ місце - це був неабиякий успіх. Однак чомусь сталося так, що замість підйому та уваги до гандболу - ми отримали лише повний розвал. В цьому значна провина Федерації гандболу України. Це дуже сумно. Та й тренерський склад дуже слабкий».

З радістю сприйняла цьогорічний успіх гандбольного клубу "Карпати", що став чемпіоном України. «Єдине прикро, що команда зараз не укомплектована на 100 відсотків саме закарпатськими дівчатами. Як і у футболі, сюди змушені запрошувати легіонерів з інших клубів. Однак за останні п’ять років наша команда під керівництвом інтелігентного Бориса Петровського зуміла не втратити своє обличчя, не розпастися. І впевнено, крок за кроком дісталася до вершини».

На жаль, буквально днями стало відомо, що закарпатські «Карпати» покинули 9 провідних гравців…      

«Утім, дуже хочеться сподіватися, що через деякий час в нас знову настане "золота ера" закарпатського гандболу, - каже Ніна Гецко. - А в команді будуть грати лише закарпатські гравці».

Не зрікається і від своєї мрії. «Вірю, що спортивна гандбольна школа у Берегові також колись з’явиться. Адже спорт - це сильний поштовх, можливо навіть майбутня професія. Це психологічна та фізичне загартування. А талант може знайти себе як в Україні, так і у зарубіжних країнах. Головне мати мрію – і наполегливо йти до неї. І тоді все здійсниться...»