З чого кували цьогорічний фестиваль "Гамора"

Ті, хто відвідав хоча б кілька таких кулінарних заходів, вже давно вивчили алгоритм їх проведення – починається все за програмою, а закінчується банальним шашликом і паленкою. І не важливо, чи це свято червеного вина, а чи зеленого горошку. Проти ментальних стереотипів, як то кажуть, не попреш.

Тому приємні винятки на цьому фоні – ті кілька фестивалів, ідея яких закцентована не на представлених делікатесах (адже при бажанні ті ж самі боґрач, бринзу, токан чи шашлики можна скуштувати на будь-якому закарпатському святі), а на традиціях, автентиці, ритуалах, ремеслах, творчості. Одне слово, на тому, що зачіпає не тільки травну систему відві­дувачів. Цікавих фестів із таким критерієм не так уже й багато – «Селиська співанка», «Гамора», «На Синевир трембіти кличуть», «Проводи вівчарів на полонини», «Береґфест»... І йдеться навіть не про якість їх утілення (бо вона в різні роки бувала неоднаковою), а про саму ідею, про можливий творчий потенціал заходу.

«Гамора» – один з тих фестивалів, що має власну «душу», цікаву, автентичну складову. А отже, і можливості для розвою та зацікавлення широкої аудиторії. Минулого року через ряд причин організація фестивалю була провалена й ковалі на нього не приїхали. Тому цьогоріч усі нетерпляче чекали, щo ж вийде.

З перших вражень…

За відсутності власного транспорту й прямої маршрутки з Ужгорода, у суботу до центру фестивальних подій – села Лисичова на Іршавщині добираюся з пересадкою в Мукачеві. У старенький «пазик» разом зі мною запаковуються ще… 6 людей, і лише 3 (!) із них – їдуть з туристичною метою на фестиваль. Дорогою підсідає ще кілька фестивальників, але їхня кількість так і не перевищує десятка. Шофер дивується: на бокових вікнах його автобуса вже давно «їздять» афіші «Гамори», а тому він очікував значно більше охочих відвідати цього дня Лисичово.

По дорозі перекидаюся кількома словами з жіночкою, що підсіла в Мукачеві та їде на фестиваль удвох зі своєю малою дочкою (а ще – цілою купою карт і путівників). Її цікавить можливість ввечері якось повернутися назад, бо залишатися ночувати в селі до планів жінки не входить. Не знаю, що їй порадити, окрім як поспілкуватися на цю тему з водієм. Уже в Лисичові, куди ми приїжджаємо о 13.10, шофер каже, що останній автобус із фестивалю вирушатиме на Мукачево о 14.30, тобто за... годину двадцять. За такий час не надто пофестивалиш, тому пан водій пропонує туристці з донькою пошукати десь садибу на ночівлю.

Йду прогулюватися територією фестивалю. Як на перший день заходу – доволі малолюдно, проте власне церемонію відкриття я пропустила через невдалий час виїзду маршрутки, тому списую брак натовпу на те, що всі уже встигли обдивитися навколо та розосередилися по різних ресторанчиках, польових кухнях і майстер-класах. До речі, останніх цьогоріч на фестивалі вистачало, і хоча «Гамора» – це свято ковалів, окрім як випробувати свою майстерність із молотом та наковадлом, у всіх охочих була можливість повправлятися у гончарстві та ткацтві, а також роздивитися, як працюють справжні теслі.

Притаманна для таких фестивалів сувенірна продукція теж була представлена доволі широко. Засмучувало лише, що більша частина асортименту численних лотків – традиційний китайський продукт. Проте при бажанні мож­на було придбати й речі, виготовлені нашими майстрами: плетені з лози кошики й фляги, керамічні прикраси, вишиванки, вирізьблені з дерева сувеніри й кухонне начиння, вовняні коци, гуні й шкарпетки, а також бринзу, мед та вино (вони так само часто відіграють роль «подарунка із Закарпаття»). Ну і, власне, підкови, мотики та сувеніри, викувані ковалями на самій «Гаморі».

Серед інших атракцій – му­зей-куточок старовинного народ­ного одягу й предметів побуту Лисичова, «БМВ» ручної роботи (викуваний майстрами-ковалями у натуральну величину), в салоні якого безперервно позували туристи перед об’єктивами, гойдалки для дітей, бричка й коні – для всіх охочих. Ну і, звичайно, – сцена на подвір’ї єдиної в Європі водяної кузні, що й досі діє, – гамори. Проте сцена на час мого прибуття в суботу чомусь пустувала. Між сувенірними рядами зустрічаю свою знайому туристку з автобуса, розпитую, чи вирішила вона залишатися ще на день. Чую у відповідь: «Якщо за годину тут буде на що дивитися, то залишимося. Але поки нема заради чого. За 20 хвилин ми з дочкою вже майже все роздивилися».

Галопом в… Індію

Натомість я за обідом приєднуюся до групи журналістів. Разом відвідуємо будівлю Лисичанського лісництва, шахту в селі Ільниця й пам’ятник всесвітньо відомому закарпатському силачу – Кротону, або Івану Силі, в селі Білки. У Лисичово потрапляємо вже ближче до ночі. Сцена знову пуста. Проте з динаміків лунає музика: спершу «Океан Ельзи», «Гайдамаки», «Мертвий Пі­вень», але згодом все скочується до ба­нального російського шансону («по заявкам»). Подвір’ям носяться купки схвильованої сільської молоді й дітвори, не надто вправно (через кількість випитого) під музику витанцьовують уже «розкочегарені» ковалі й кілька місцевих.

На ночівлю нас відправляють в... Індію. Виявляється, так називається дальня частина Лисичова, звідки в радянські часи молодь масово сходилася на перегляд легендарних індійських фільмів. Ось так-от на Іршавщині неочікувано здійснилася моя мрія побувати в цій східній країні.

Пані Ганна, господиня, у якої ми залишилися на ніч, прийняла усіх дуже тепло і щиро, як це вміють на Іршавщині. А її свекор, Іван Денчиля, один із найстаріших лисичівців (дідусеві вже 88 років) поділився спогадами про старовинну кузню – головну туристичну цікавинку села. Виявляється, робота на ній розпочиналася дуже рано, задовго до сходу сонця. Мо?лоти, які відбивали удари по металевих поверхнях, будили всіх довколишніх жителів. Так у селі розпочинався майже кожен день.

Водночас пан Іван зазначає, що кузнею володіли словаки. Кілька їхніх родин із покоління в покоління передавали секрети ковальської майстерності своїм нащадкам, проте неохоче ділилися цими тонкощами з місцевими лисичівцями. Їм довіряли лише технічну й важку фізичну роботу – запустити водяне колесо, принести руду тощо.

На самій кузні в центрі села висить табличка – «Пам’ятка 19–20 століття», до того, розповідає директор лисичівської школи Марія Метеньканич, на цьому місці була паперова фабрика. Нині приміщення передали в оренду приватному підприємцю Ользі Петровцій. І сьогодні в куз­ні функціонує 150-кілограмовий молот, що його приводить в дію водяне дерев’яне колесо, якому вже понад 30 років.

Ковалі працюють і в кузні, і на подвір’ї «Гамори». Організатори заявили, що цьогоріч майстрів приїхало понад 30, проте одночасно працювали не більше 10–12. Проте другого фестивального дня вони постійно в оточенні груп туристів, а особливо – дітвори.

Загалом у неділю стало жвавіше. Гостей на святі побільшало, цікавлюся у людей, звідки вони та як добиралися. Виявляється, переважно доїжджали своїм транспортом або ж організованими автобусними екскурсіями з санаторіїв.

Вранці важко ковалям

До обіду другого дня стає гамірно, проте на сцені нічого не розпочинається: усі чекають на районне та обласне начальство («добрий» закарпатський звичай «керовнікоцентричності» свята навіть на «Гаморі» ніхто не забуває. А хто сказав, що фестиваль насамперед має бути для туристів, а не для «губернатора»?!) У марудному очікуванні йду до наметового містечка розпитувати про враження ковалів. Та вже зустрівши перші «втомлені» (і не лише важкою ковальською працею) обличчя, розумію, що їм зараз не до журналістських запитань. Розморені безсонною веселою ніччю, ковалі віджартовуються на всі запитання, кажуть, що все супер, пива й дров вистачає – а що ще треба для щастя? Розповідають, мовляв, поїдуть зі свята не раніше наступної весни – так все гарно та гоже. Врешті пропонують розслабитися й випити кави. Або й чогось міцнішого...

У пошуках альтернативних вражень натрапляю на єдину дівчину-коваля, заявлену організаторами. Оленка Буйвідт зі Львова – надзвичайно позитивна та весела «батярка». «Ти – єдина дівчина-коваль на цьогорічній «Гаморі»?» – застаю її зненацька сон­ну перед наметом. «Я? Я ні... Я тут просто пиво п’ю», – з безпосередньою наївністю відповідає Оленка (ніч для неї теж була, з усього видно, нелегкою). «Але ж ти кувала вчора?» – ніяк не відчеплюся від дівчини. «Так. Три штуки робила. Одна получилася, а дві – нє. То, шо ковалі помагали, – вийшло, а то, шо сама пробувала, то – не дуже», – по-дитячому щирі відповіді Оленки розвеселили мене ще більше. Смі­­­ємося разом. Врешті дівчина пояснює: «Я тільки по фестивалях кую. Так, бавлюся. Може років за 30 такими темпами чогось і справді навчуся».

Натомість голов­ний коваль-ор­га­ні­затор Сергій Тяско розповідає мені, що з кожним роком дівчат-ковалів стає більше. «Ковальство – це не лише заняття, яке потребує якоїсь знач­ної фізичної сили, це ще й мистецтво! То­му воно приваблює дедалі більше творчих людей. І жінок серед них чимало!».

До речі, про мистецтво: цьогорічним мистецьким завданням для ковалів стало виготовлення символічної борони – уособлення достатку й урожайності. Цікавлюся в Сергія Тяска, чому саме борону обрано головним витвором цьогорічної «Гамори». «Бо це виріб, який складається з дуже багатьох елементів. Таким чином, усі ковалі, що приїхали на наш фестиваль, зможуть долучитися до створення цього символу, викувати якусь невеличку деталь, об’єднати свої зусилля довкола нього. Як на ме­не, це такий консолідаційний фактор». Пан Сергій також сподівається, що найближчим часом у Лисичові вдасться створити музей ковальського мистецтва, в якому зберігатимуться всі тематичні фестивальні роботи.

«Начальнико­центричність». Давні традиції чи погані звички?

Поки спілкуюся з організаторами, бачу, що багато ковалів вже від’їжджають. «Всьо, хлопці, куйте!» – махають з вікна чернівчани. Так само незабаром поїхали іванофранківці. «Ковалі поприїжджали ще в п’ятницю, – пояснює Сергій Тяско. – Вони зробили вже все, що мали, а завтра комусь уже на роботу. Дорога далека, тому і їдуть».

Тим часом, поки ковалі роз’­їжджаються, так і не дочекавшись апогею свята (формальності таким вільнодумним людям чужі), апогей (у образі Олександра Ле­диди, Віктора Феєра та інших чиновників), хоч і зі спізненням, але нарешті наближається. Традиційні хліб-сіль, хлопці-дівчата у народних строях, дуже гарне дійство під назвою «Зустріч гостей» (похід колоною з центра села до гамори зі співами, танцями, троїстими музиками) – одне слово, чудове, феєричне шоу! Шкода лише, що чекати на нього потрібно було півтори доби від початку фестивалю і що влаштовували його не заради справжніх гостей – туристів, відпочивальників, приїжджих колективів і самих ковалів, а заради начальства. Та це «грішок» не лише «Гамори», він, на жаль, притаманний майже всім закарпатським фестам. Як каже викладач кафедри туризму УжНУ Олександр Коваль, доки начальник на фестивалі першим ложкою боґрач не зачерпне, свято не розпочинається.

Цей сумний дещо «совдепівський» пережиток, як і довге та нудне вручання десятків грамот на сцені й публічне обдаровування преміями «аж» у 600–1000 гривень чи не всіх причетних до організації дійства – жахливо втомлює гостей фестивалю і дає їм зрозуміти, що наступного року сюди потикатися нічого. Все буде так само.
Після виступів кількох місцевих колективів народної самодіяльності (із Лисичова та Приборжавського) поважні гості пішли гоститися. Заплановану прес-конференцію було скасовано. Причини – не з’ясовано.

Та все ж фестиваль залишив гарні, позитивні враження. Неповторна іршавська гостинність, справжній автентичний колорит без кічовості, веселі сороміцькі коломийки у виконанні троїстих музик, маленькі діти у дорослих одностроях, неперевершені краєвиди, водяна кузня й заворожливий ковальський вогонь – усе це спогади, що зігрівають серце. Серед незначних організаторських прорахунків – на території фестивалю майже не було смітників, туалет – один. Проте все решта виявилося доволі вдалим. Особливо переймався порядком і тим, щоб усе було «парадно», сільський голова Лисичова Ярослав Пальок. «Справжній ґазда» – так охрестили його журналісти. Пан Ярослав справді вболівав за дійство і встигав усе – і торгівців «построїти», щоб на своєму місці облаштовувалися, і молодиць попідганяти, аби припарадилися, і власноруч м’яса для фестивального боґрачу нарубати.

Організаторам ж, попри всі цьогорічні позитиви, варто було б серйозніше перейнятися програмним і мистецьким наповненням фесту. Сцена на фестивалі за жодних обставин не повинна пустувати. Самодіяльні фольклорні колективи – це дуже добре, проте для підтримки цікавості й незатухання інтересу туристів на свято слід запрошувати й професійних виконавців – тільки у такому разі «Гамора» зможе розростися до масштабів справжнього фестивалю і бодай спробувати наблизитися за відвідуваністю до тих же львівських «Підкаменю» чи «Славсько». Закарпаття має свої неповторні, дуже колоритні і навіть відомі у Європі гурти. Чому б їм не стати окрасою етнофесту, не надати йому більш глобального характеру, масово зацікавити не лише мешканців сусідніх сіл, а й усіх українців, спонсорів, меценатів?

На озброєння організаторам непогано було б узяти один із багатьох «ковальських» девізів. І, дотримуючись його принципу, виковувати цікавість публіки до свого дійства, доки вона ще гаряча.