Прийде Фединець і вилікує...

Пригадую, як вступала до УжДУ (тепер УжНУ) 1992 року, член приймальної комісії, заглянувши до моєї анкети, запитала: «Ви з Малого Раківця?». І, не дочекавшись моєї відповіді, радісно додала: «Та ж у цьому селі народився великий Фединець! Він мамку мою врятував. Таку складну операцію зробив, за яку ніхто не брався. Його руки й серце були призначені помагати людям і продовжувати їхнє життя...» Мені, представниці роду Фединців, цікаво було дізнатися якомога більше про життя не тільки професора, а й родоводу. Занотовувала оповіді-спогади моїх баби Марії (двоюрідної сестри О. Фединця), батька, вуйків, стриїв, односельців.

З-за перевалу – до підніжжя гір

За оповідями малораковецьких старожилів, родина Фединців прийшла у гірське село Малий Раковець Ір­шав­ського району з-за перевалу, із Синьовидного, що на Львівщині, понад 200 років тому. Людей привабили теплі, вулканічного походження, гори, благодатні поля, луки, толока для випасу худоби. Те, що неподалік був варош Хуст, торговиця, мало також чималу роль. У селі, яке розляглося біля підніжжя трьох гір, отаборилося чимало й кочових циган. Вони займалися своїм прадавнім ремеслом – ковальством. Жили тут і єврейські сім’ї.

...Років 17 тому мій батько поїхав  за перевал, у Сможу, купувати породисту корову. Люди в селі казали, що у Мигаля Фединцьового є файна на продаж.

– За вказаною адресою зайшов до двору, – розповідає батько. – Бачу: все на своєму місці – віз, плуг. Довкола чисто. Було видно: тут живе справ­жній ґазда. Із-за рогу хати вийшов невисокого зросту чоловік, білий, кругловидий, зі щирою посмішкою. Я глянув і не повірив своїм очам – точна копія мого вуйка Петра й покійного діда – теж Петра! А як заговорив, то вже не сумнівався, що ми одного роду. Пожартували. Такий же фіґлярний чоловік, як усі Фединці!

Вони любили землю і знали їй ціну

Про діда Олександра Васильовича – Афанасія (мого прапрадіда) – відомо небагато. Мав четверо синів: Василя, Петра, Михайла, Івана. Всі були зем­ле­робами. За часів Австро-Угорщини жили так, як й інші селяни – мрія мати клаптик власної землі змусила їх податися на заробітки до заокеанської Америки. Досвід, якого набули там, на полях фермерів, згодом став корисним для ведення власного господарства.

Коли поверталися заробітчани з Америки, у порту з Петром (моїм прадідом) трапилася кумедна історія. Усім принесли пиво (у вартість квитка входила й гальба хмільного напою), а Петрові Ахтанасовому... молоко. Мовляв, ти ще малий. А йшов парубкові 27-ий. Цей випадок підкреслює, що люди цього роду виглядали молодшими за  свої роки. Даються взнаки гени, здоровий спосіб життя. Петро прожив красних 87 літ. Його діти (одна з них – моя бабка – померла у 85 років) доживали теж до глибокої старості. Родину Фединців називають довгожителями. Сам професор О. Фединець до свого 90-річ­чя не дожив два місяці й тиждень.

Повернувшись з Америки, Василь Афанасійович, батько професора, купив 15 гектарів землі. У своєму господарстві мав отари овець, свині, кури, корови. Наймані робітники доглядали й вели господарство. За це отримували їжу, оплату. Василь був бировом села понад 25 років. Знав писати, читати, володів кількома мовами. Усім шістьом дітям дав освіту. У багатьох публікаціях натрапляла, що професор Фединець народився й виріс у дуже бідній родині, де не було ані їсти, ані в що вдягнутися. Насправді, як я вже казала, Фединці були роботящими й заможними. У ті часи вища освіта була платною, і коли б ця родина бідувала, то медицина ніколи не мала б професора Фединця.

Перед Другою світовою, залишившись майже на самоті (дружина померла, діти подалися у світ), батько професора продав своє обійстя, землі односельцю Черепію, який повернувся з Америки, а сам виїхав до Угорщини, де трудився на придбаній фермі. Невдовзі помер, там і похований. 

Старший брат Олександра Васильовича Василь народився 1890 р. Здо­був початкову освіту в Хусті, закінчив комерційну академію в Фіуме (Рієка). З 1920-го працював у Підкарпатському банку в Ужгороді: спершу розпорядником, згодом заступником директора і врешті директором. 1928-го став членом Контрольної комісії чехословацьких банків. За два роки покинув Ужгород і майже два десятиліття хазяйнував на своєму полі в Стреді над Бодрогом (Східна Словаччина). Після Другої світової війни дехто вважав Фединця потенційним лідером руської національної орієнтації, що не заплямував себе спів­працею з угорцями. Але радянська влада ним не зацікавилася, і 1949-го він емігрував із Чехословаччини. Приїхавши до Канади, організував Антикомуністичну раду вільних підкарпатських русинів. Протестував проти перебування батьківщини у складі Радянського Союзу, приєднався до антикомуністичних чехословацьких угрупувань у Нью-Йорку (1955), випускав «Руський бюлетень» (1953–1960) русинофільської прочеської орієнтації. Помер Василь (Ладислав) 1982 року в 92-річному віці.  

У селі про Фединців говорять добрі слова. Найбільше з усіх запам’ятався Петро Афанасійович (мій прадід). У своєму господарстві мав кілька гектарів землі, худобу, млин. Люди вважали за честь працювати в нього, хоча господар і був прискіпливим у роботі. Добре платив і годував робітників. Давав сніданок, потім – о 10-й годині – кавовий напій з молоком, відтак – обід, підвечірок і вечеря. Казав: людина праці має добре харчуватися. Сам завжди був акуратний, вдягнений у костюм, носив краватку, капелюха. Ще у 87-річному віці, незадовго до смерті, ходив до місцевої церкви. Жінки не зводили з нього очей. Був дуже вродливий! А як ішов! Хоч і з паличкою, з якою не розлучався після  травми хребта. Був надзвичайно енер­гійним, життєрадісним, з почуттям гумору, доброзичливим, побожним, і – добрим господарем. Так виховував і  дітей та онуків. Його слова – «Найперший обов’язок батьків – дати дітям осві­ту. А їх, дітей, має бути як мінімум п’ятеро, аби було кому продовжувати рід, ким пишатися, в гості ходити» – стали настановчими для всіх нащадків. Біль­шість родин Фединців – багатодітні. Як­би нині зібрати докупи весь рід, то на­збиралося б ціле село. Це люди різних професій, хоч переважає фах лікаря, вчителя, будівельника, священика. Син Петра Афанасійовича Юрій був священиком, багато років прослужив у Королеві Виноградівського району.

Шоні-бачі – гордість родини. Професор Фединець – гордість краю

У нашій родині його називали просто й мило: Шоні, Шоні-бачі. У багатьох сім’ях Фединців новонародженим давали ім’я Олександр, Олександра – на честь професора. Не кажучи вже про те, що багато хто з них пішов його стопами – обрали фах лікаря. Чимало стало педагогами.

Всіх перераховувати не буду. Назву найбільш відомих краянам.

Двоюрідний брат Олександра – Петро – став заслуженим учителем України, який довгий час жив і працював у Королеві. У Хусті гідно продовжує  справу професора четвертий із покоління – Олександр Степанович Фединець – хірург. А в Ужгороді з цього ж поколі­ння Олександра Романівна Калимон – лікар-узист обласної лікарні.

Всі троє дітей професора пішли стежкою батька.

Учнів в Олександра Фединця було багато. Їх імена відомі не тільки в краї, державі, а й за кордоном. Це і Юлій Боршош, й Іван Коршинський, і Степан Біляк, і Михайло Василинець та багато інших. 

Професора з Ужгорода малора­ків­ці чекали, по особливому готувалися. Виглядали вертоліт, зустрічали з квітами.

Олександр Васильович часто приїжджав до рідного села, аби побувати на могилі матері, яка покинула цей світ у 40-річному віці через запалення легенів. Осиротів у 20 років. Ставши лікарем, боровся до кінця за кожне життя. Кажуть, односельці мали привілеї – приймав їх поза чергою.

Моя баба Марія розповідала, що 1947 року у неї на нозі з’явилася «ро­жа». Чим тільки дома не лікувала – не допомагало. Поїхала до Мукачева, де працював її двоюрідний брат. А лікарі розвели руками: «Тут допомогти не можна. Треба відрізати ногу». Хвора просила зустрічі з Фединцем. А ті грізно відповіли: «Ачей Фединець не Бог». Та Всевишній розпорядився інак­ше. Невдовзі в палаті Марії з’явився Олександр Васильович. Оглянув її і, поплескуючи по плечу, сказав: «Маріко, добре, що ти не дала ногу відрізати». Через тиждень нога стала загоюватись, і Марія вже поралася у своєму господарстві, яке залишила на малих дітей.

Мій батько, буваючи в Ужгороді, обов’язково заходив провідати Олександра Васильовича. Приносив скромні гостинці – сир, бринзу, гриби, сливовицю. Професор дуже радів, неодноразово підкреслюючи, що рідне – найсмачніше. Завжди цікавився селом, людьми, родиною, пацієнтами.

Ювілеї славного професора ще за життя відзначали широко й велично. Хоч він і не був прихильником помпезності.

Односельці глибоко шанують пам’ять про Великого Професора. Відразу після його смерті на сесії Малораковецької сільської ради вирішили назвати вулицю, де народився й виріс Олександр Фединець, його іменем. А  2002 року, на честь 105-ї річниці від дня його народження, з ініціативи родини й голови місцевої сільської ради біля входу до амбулаторії загальної прак­тики сімейної медицини встановлено меморіальну дошку Олександру Фединцю.

З інших публікацій

Його життя – повчальний крок для людей забобонних. Знамень і збігів у його житті не бракувало, проте на них він мало зважав. Він сам творив свою біографію, немов кепкуючи з усіх віщувань. Почалося все з самого народження.

Хірург Олександр Фединець народився 13 червня, у п’ятницю.

– І це ж треба таке, знав син коли народитися, – сплеснув в долоні батько Василь.

Хлопець закінчив гімназію. З початком Першої світової його взято до війська. У Трансільванії куля прошила груди, поранивши легені. Тоді він вперше відчув всесилля лікарів. Невдовзі ж у 40-му віці помирає його мати через запалення легенів. Цей факт і став визначальним у дальшій долі – вирішив стати лікарем. Олександр учився на медичних факультетах Будапешт­ського і Празького університетів. З 1924 р. працював в Ужгородській лікарні, потім були ще заклади Мукачева й Виноградова. Після стажування на першій кафедрі хірургії Братиславського університету розпочав і власні наукові студії, публікацію перших результатів. Далі – стажування по далеких світах. 1936 р. повернувся додому. Його за­просили на посаду завідувача хірургіч­ного відділення Ужгородської міської лікарні. З цього приводу мерія писала у своєму звіті: «Місто багато виграло, оскільки найменований мав репутацію чудового хірурга, тому хворі масово прибували до Ужгородської лікарні навіть із віддалених місцевостей країни».

На той час Ужгород належав Чехословаччині. 1939-го Закарпаття окупувала Угорщина. 9 березня 1939 р. газета «Нова Свобода» подала інтерв’ю Василя Ґренджі-Донського з лікарем: «По­лі­тикою не займаюся, бо в нас є ко­му її вести. Перед нами, лікарями, велике завдання, нас жде велика праця».

О. Фединець дійсно працював над розвитком медицини. Часто мав по 10–15 хірургічних втручань за добу. За 65 років медичної практики провів близько 40 тис. операцій. Опублікував 117 праць, серед них – фундаментальні монографії «Зобна хвороба, її профілактика й лікування» (1955), «Гострі ускладнення виразкової хвороби» (1968). Підготував 3000 лікарів, 12 кандидатів і докторів медичних наук.

1926 р. О. Фединець першим на Закарпатті провів пряме переливання крові від донора безпосередньо пацієн­тові. Першим у краї він провів операцію на шлунку, в тому числі резекцію, першим зробив розтин жовчного міхура. Блискуче виконував також втручання отоларингологічні, гінекологічні, стоматологічні. Мав і свої спеціальні операції: шлунка, щитовидної залози, міліарну.

Лікарську практику провадив ще у 85-літньому віці. Після того, як полишив оперувати сам, часто навідувався до клініки.

У ті часи, та й тепер, коли говорять про лікаря, додають «професор Фединець». Він розвинув тип ужгородського лікаря, піднявши його на небачену професійну й моральну висоту. Був побожним, скромним, мудрим, милосердним і людяним. Усі захоплювалися його феноменальною обізнаністю й віртуозним талантом, професор запам’ятався скрупульозністю й пунктуальністю. Водночас  ненавидів дволикість, брехню й інтриги. Професор І. Ковальчук згадував: «Сказати «Я вчився у Фединця» означало й до сьогодні означає викликати у хворого довіру й повагу до себе».

До його 80-річчя готувалася вся область. Доти ювілеї відзначали лише одного партійного вождя. А тут дозволялося вшанувати й простого професора.

Його втягував до роботи партком.

– То їх робота – втягувати. Я не від­мовляюся, коли мова йде про розширення санітарної культури людей. Маю добрі аудиторії. Але був час, коли від мене вимагали звітувати про атеїстичну роботу серед хворих. Нашим іде­ологам сказав, що на атеїзмі не знаюся. Але, якщо утвердження атеїзму вимагає вбивства, то мені ліпші Божі заповіді.  

Стукачі казали, що Фединець піс­ля операції молиться.

– Я так жагуче хочу, бажаю видужання моєму пацієнту, що все, що роблю до і після операції, і за самим столом, можна назвати молитвою. Тільки це не така молитва, як її виголошують вголос перед людьми, щось заучене. Промовляє лише моя душа. І мене Бог чує. Хоч кожен хірург має своє кладовище, моє – малюсіньке. 

Одужанню деяких своїх пацієнтів Фединець навіть сам дивувався. Прийшла жінка з Великого Бичкова, замучив її біль у шлунку. Обстежили, вирішили оперувати. А там – весь шлунок у метастазах раку. Взяли клітини на аналіз, зашили. Наступного дня професор пішов до хворої, вона взяла його за руку, очі засвітилися щастям. «Мені вже ліпше». «Ну, і слава Богу. Усе буде добре», – сказав Фединець. Виписали... Через кілька років професор ішов Бичковим. Назустріч іде рум’яна, кругленька гуцулочка і на всю вулицю кричить: «Олександре Васильовичу! Бог вас приніс! Яка я рада. Прошу вас, ходім до нас, покажу вам своїх діток. Після вашої операції ще-м народила двійко».

Часто казали: «Прийде Фединець і вилікує». Він був сімейним лікарем, до чого тепер повертається наша медицина. Саме Олександр Васильович провів успішну операцію єпископові греко-католицької єпархії Теодору Ром­жі після влаштованої спецслужбами аварії. Як відомо, після того єпископ пішов на поправку. На жаль, віку мученику вкоротила невідома медсестра, вприснувши отруту...

P.S. Нещодавно була в Хусті. На зупинці спитала двох літніх жінок, як дістатися вулиці Генерала Петрова – хоча і була там кілька разів, але водій автобуса зупинився в незнайомому для мене місці. «Скажіть, до кого вам треба, бо вулиці добре не знаємо». Кажу,  Фединця Сашу, лікаря. «Та ж Олександр Васильович живе в Ужгороді», – відповіли вони. Кажу, що професор 22 роки тому помер, а я йду до його родича. Жінки не вірили, що знаного лікаря вже нема серед живих... Хоча, як відомо, людина живе доти, доки про неї пам’ятають.