Боєць 128-ї бригади Макс Шелепець: Під Дебальцевим ворог бив з російських "Градів", "Смерчів" та "Тюльпанів"

– Скажіть, будь ласка, коротко, чим ви займались до війни і чим плануєте займатись після?

– По спеціальності я юрист. Приватний юрист. До АТО я займався юриспруденцією по всій області. Думаю, що після війни продовжу свою справу. Але йде війна і вже завтра (19 лютого – ред.) я знову їхатиму в АТО виконувати свій обов’язок.

– Як ви опинились на АТО: добровольцем чи мобілізованим солдатом?

– Ви знаєте, я в армії не служив, тому пішов служити у 128-му добровольцем. Я не міг залишитись осторонь подій в державі. Хтось сидить кожен день біля телевізору і сприймає події як є. Я так не міг.

– Як це сприйняла ваша сім’я?

– Практично до останнього моменту вони не знали, що я їду в АТО. Але коли прийшов час їхати, вже неможливо було приховувати.

– На ваш погляд, що зараз твориться на Донбасі? Це АТО чи війна?

– Ні про яке АТО не може і йти мови. Це війна. Справжня війна. Поки що, це найжорстокіший конфлікт за останні десятиліття. Зі мною служать бійці, які пройшли Афганістан. Вони запевняють, що конфлікти на Донбасі жорстокіший, ніж там. АТО повинні проводити спеціалісти. Ви там багато бачили СБУшників чи міліціонерів? Там, в основному, мобілізовані військовозобов’язані та чинні військові.

– Де ви проходили службу?

– У моєму військовому квитку записано – «польова пошта». Більше, на жаль, я нічого не можу вам пояснити. Скажу коротко – служу у 128-й бригаді.

– Ваше місце дислокації у зоні АТО?

– Зрозумійте правильно, я служу там, де не має постійного місця дислокації. Двома словами – Дебальцевський плацдарм.

– Як довго ви служите в зоні проведення АТО?

– На Донбасі я з 4 листопада 2014 року.  Тобто, вже більше 4-х місяців.

– Зі слів волонтерів нам відомо, що вас, із групою інших бійців, було зажато у кільці під Рідкодубом. Це правда?

– Так, це правда. Сепаратистське кільце замкнулось навколо нас там десь два тижні тому. Про кільце знали наші у Дебальцевому, тому нам виїхали на зустріч і прорвали кільце. Утворився коридор, через який, групами, ми вийшли з-під Рідкодуба на Донбасі.

– Чи є у вас військове звання або підлеглі?

– Я – солдат. Там де я служу, нема військових звань. Ти маєш групу бійців і йдеш виконувати завдання.

– Як часто ви берете участь у прямих боєзіткненнях з ворогом?

– Постійно…постійно…Я втрачав своїх бойових товаришів у «двох метрах» від себе. Це жахливо.

– Чи трапляються між бойовиками російські військовослужбовці?

- Як мінімум 50/50%. Їх можна легко впізнати. У багатьох з них є військові квитки т.з. «ДНР», які були видані їм перед Новим роком. Однак, вони всі мають якісну військову форму, часто із шевронами морської піхото РФ. Місцевих, луганських і донецьких, бойовиків видно одразу, навіть по уніформі. Вона така, типу, «коли і що встиг придбати або відібрати». Про російських військових так сказати не можна. Їх видно, навіть, по манері ведення бою. Вступаючи у бій, ти одразу бачиш хто є хто.

– Чи доводилось контактувати з бойовиками?

– Неодноразово. Контактували напряму, коли стояли в оточенні під Рідкодубом. Тоді «сєпари» виходили з білою простинею, щоб запропонувати нам здатися у полон. Неодноразово контактували і по телефону, коли потрібно було забрати тіла наших «200-х». Постійно відбувається візуальний контакт з ворогом.

– Як реагує на присутність українських військових місцеве населення?   

– Спочатку реагували негативно. Однак потім, коли бойовики ще не обстрілювали місцевих, відносини трохи покращились. Ми ділилися з ними чим могли. Були різні випадки. Є різні люди, ми це розуміємо. Якщо їхні діти і внуки воюють за ЛН� і ДНР, то що тоді ще можна говорити, так?

– Чи змінилося щось на Дебальцівському плацдармі одразу після підписання «Мінських угод» від 12 лютого?

– У Дебальцевому зброя ніколи не затихала. Ще вчора у мене було 3-є вбитих. Вони були в оточенні, а це жахливо, адже я сам був в оточенні і знаю, що це таке. Їх (українських військових – ред.) там тупо знищували, відстрілювали з артилерії. Бійців АТО під Дебальцевим частково блокували, у них закінчувались боєприпаси і провізія. Цього нічого могло не бути, якби не прорахунки вищого військового керівництва. Це добре, що українські війська покинули Дебальцево, бо вони  були під загрозою повного знищення.

– Ми усвідомлюємо, що війна потребує фінансового забезпечення. Чи виникали у вас із цим проблеми? Яка ситуація у бойовиків?

– Мушу сказати, що бойовики краще забезпечені ніж ми. Це, на жаль, факт. Їх фінансують. Вони мають все, що потрібно для війни. Наведу вам один приклад із владного досвіду. Коли проходила «зачистка» Рідкодуба, бійці АТО звільняли локацію від бойовиків, щоб вивести нас з оточення. До того, я бачив лиш декілька ПТУРів у наших бійців (Противотанковая управляемая ракета – ред.). Це дуже дорога і новітня зброя. Одтин вистріл з неї коштує декілька тисяч доларів. До чого я веду, що коли ми «зачищали» Рідкодуб, у бойовиків були десятки таких екземплярів озброєння. Уявіть це собі. Є у сєпарів і «Шмелі» (рос. РПО-А «Шмель»). Ці вогнемети також не дешева річ. В принципі, зброя у нас однакова, стара, радянська із законсервованих складів. Але бойовикам надали і сучасну зброю, яку вони ефективно використовують. До прикладу, ті ж «Тюлпани» (240-мм самохідний міномет 2С4 «Тюльпан» - ред.). Окрему вдячність хочеться принести волонтерам.

– Чи виходило вам побувати під обстрілом «Градів»?

– Я вам зізнаюсь чесно, що «Гради» ще не найжахливіше у зоні АТО. Дуже страшно, коли потрапляєш під обстріл «Смерча» (Система залпового ракетного вогню калібром 300 мм 9К58 «Смерч» - ред.) чи того ж «Тюльпану». Під обстріл «Градів» ми потрапляли часто. Одного разу, десь протягом двох тижнів підряд, ворожа артилерія била по 2-3 рази у день.

– Де ви жили? Де перечікували обстріли?

– Коли де. Найчастіше жили у покинутих будинках місцевих. Хочу уточнити, саме покинутих, а не евакуйованих. Люди брали з собою те, що встигали. Тобто, вони не мали часу на збір. Брали найдорожче. Навіть речі позалишали у шафах.

– Крім 128-ї закарпатської бригади, хто з вами там ще воював?

– Я не хочу відповідати на це питання і, взагалі, піднімати цю тему. У мене дуже багато питань та претензій до деяких окремих батальйонів, які, у найвідповідальніший момент, просто розвертались і йшли. 128 бригада воює найвідважніше і несе, на жаль, значні втрати.

– Що можете сказати про втрати української армії?

– Це дуже болюче питання для суспільства, адже ми не знаємо правду, справжню кількість втрат на Донбасі. Простий приклад. Коли я ввечері мав можливість сісти переглянути новини, то був шокований коли почув, що за сьогодні, у зоні АТО загинуло 5 бійців. Але я знаю, що тільки у нас у Рідкодубі загинуло 5 бійців, не по всій лінії зіткнення, а тільки у нас. Цю проблему треба вирішувати. Ще одна проблема – опізнання тіл загиблих. Одного разу ми втратили у бою 9 своїх бійців. У нас в роті ми опізнали їх, всунули у кишеню їх військові квитки. Це я говорю за тіла 2-х моїх близьких друзів. А вже в Артемівську у морзі мені сказали, що тіло одного з них поїхала на Дніпропетровськ. Я подумав, що якщо їх немає обох, а одного по документах направили у Дніпропетровськ, то й інший там же. Я приїхав у Дніпропетровськ, а там не тільки спутали їхні прізвища і документи, а взагалі визнали одного як неопізнаного, враховуючи те, що я особисто був їх сам опізнав. До чого я веду? Одразу після того, я пішов до місцевого слідчого прокуратури і розповів йому про це, а він показує мені 200 сканерів облич загиблих і каже, що крім наших загиблих, у нього ще 200 таких. І це тільки в одного слідчого прокуратури. По слухам, які ходять у зоні АТО, загиблих бійців більше 12 тисяч. Це не потрібно замовчувати. Люди повинні знати правду.

– А скільки тоді гине бойовиків?

– У рази більше ніж наших. Це також факт. Про це ми дізнаємось із радіоперехоплень. Також із радіоперехоплень стало відомо, що гинуть більше місцевих бойовиків, не російських військових. Місцеві бойовики йдуть завжди попереду, їх туди відправляють росіяни. Вони для них – «гарматне м'ясо». Це всі усвідомлюють.

– Багато тіл залишається на полях бою?

– Це також дуже болісне питання. Хочу заявити, що наші військові набагато відповідальніше відносяться до цього, ніж російсько-терористичні війська. Всіх витягнути не вдається, на жаль. Але наші стараються, наші борються до кінця, щоб витягти тіло загиблого товариша, навіть під ризиком бути раненим чи вбитим. Ми витягували всіх, кого могли. Це справа честі для кожного. Думаю, що доречно створити спеціальну службу, що має опікуватись доставкою тіл вбитих до їх рідних. Крім того, вони мають контактувати з бойовиками і забирати тіла вбитих від них. Це, я вважаю, мінімальне, що держава може зробити для родини вбитого бійця.

– Як ви вважаєте, коли це все і чим скінчиться?

– Я дуже хочу, щоб все закінчилось перемогою. Я вірю в це. Я налаштований далі воювати. Однак, не все залежить від нас.

Роман Лендєл, Мукачево.net