Як батько та син з Ужгорода воюють на Донбасі за Україну (ФОТО)

Богдану тепер 21 рік і він ніколи не мав фантазій, що коситиме від армії. Якщо хтось йде туди за військовим білетом, то він чітко усвідомлював, що кожен справжній чоловік повинен ставати на захист Батьківщини.

Але так склалось, що звичайною службою не обійшлось. Зараз хлопець знаходиться неподалік Луганська в м. Северодонецьк:

– Тут на нас покладені завдання з підтримки спокою в місті, затримання осіб, пов`язаних з бойовиками або ж самих бойовиків, недопущення незаконного вивозу та ввозу зброї і боєприпасів (блокпости), а також бойові виїзди, – розповідає Богдан. – Життя тут є непередбачуване – ніколи не знаєш, що буде через 5-10 хвилин. В один момент ти лежиш на ліжку, а через 3 хвилини вже повністю зібраний стоїш готовий до виїзду. І так цілодобово.

Військовий каже, що наразі ситуація в Северодонецьку спокійна, але є ще багато проросійсько налаштованих людей. За межами  міста час від часу йдуть бої, а також працює артилерія.       

Батько Богдана – Сергій Братасюк від жовтня 2014-го року також перебуває в АТО. Він є артрозвідником, сержантом. Але разом з сином служили не довго, причиною цього є постійні ротації військових.

Вдома, в Ужгороді, своїх найрідніших чекає дружина і мама – Наталія. Жінка зізнається, що дуже сподівається на демобілізацію, щоб її хлопців хоч на трохи відпустили додому.

– Я роздвоююсь в почуттях до матерів, які не пускають своїх синів служити, ховають від мобілізації, висилають за кордон. З одного боку розумію їх, а з іншого усвідомлюю, що на моїй дитині також світ клином не зійшовся, аби служити за всіх, - зізнається мама Богдана. – Таке відчуття, що його висмикнули і забули повернути. Він же не професійний військовий, який вибирав собі таку долю.
Жінка розповідає, що там, де служить син ходять чутки, ніби хлопцям доведеться пробути в АТО  ще пів року до того як їх замінять на нових бійців.

– Війна – це найважче, що може бути з людьми. Жити місяцями з тим, що рідні в небезпеці і ти нічого не можеш зробити дуже складно. Спрацьовує материнський інстинкт, який штовхає йти і щось робити – але ти нічого не можеш, – ділиться пані Наталія. – Думки в голові різні, звісно, що дуже хвилююсь, інколи не знаю за кого більше – за сина чи за чоловіка. Буває важко, дуже важко. Трохи рятують робота і двоє менших дітей.

Про те, як солдати повернулися додому читайте у матеріалі: Герої вдома: 128 бригада повернулася на Закарпаття в рамках ротації (ФОТО, ВІДЕО) 

Юлія Барабан, Мукачево.Net