Мукачівські волонтери: «Монолітний надійний тил у Мукачеві організувати вдалося»

Остання велика перемога волонтерів – авто для військових в АТО. Локомотив волонтерського руху у Мукачеві – три жінки. Різні. За професією, характером. Їх об’єднує бажання допомогти нашим хлопцям на передовій та максимально пришвидшити перемогу.

Ми розпитали у Наталки Зотової, Людмили Бандурчак та Росани Туровцій, з чого усе починалося, яких результатів їм вдалося досягти, чим вони живуть зараз та які цілі ставлять перед собою на найближчий час.

– Коли почалася ваша волонтерська діяльність? Чи була якась відправна точка?

Наталія: Моє волонтерство почалося у травні. Тоді мене запросили в Ужгород зняти сюжет про збір продуктів у супермаркетах для військових. Це була одна з перших акцій організованих ужгородцями. Тоді цей рух почався через маму одного військовослужбовця, який був в АТО. Вона стояла у супермаркеті і просила, аби люди наповнювали кошики продуктами. Це побачили журналісти і вирішили долучитися. Потім пішов сюжет за сюжетом. Я ще кілька разів їздила в Ужгород і знімати, і допомагати.

Через якийсь час ми розговорилися з Денисом Соболем і він подав ідею запустити таку акцію у супермаркетах «Барва». Керівництво погодилося, навіть флаєри надрукували зі списком необхідних продуктів. Так почалося наше волонтерство у Мукачеві.

Було дуже мало людей, які приходили чергувати. Дуже. Тяжко було їх організувати. Чомусь мені думалося, що все буде інакше. Ще маю такий характер, що краще сама зроблю, аніж буду просити. Але, мабуть, такий приклад теж позитивно впливає на людей, бо коли мене бачили там постійно, то вже дехто почав підходити, розпитувати. З’явилися пропозиції про те, що хтось вийде не чергування. І так з часом зібрався досить великий та хороший колектив.

Вже за перший тиждень ми зібрали близько 3 тонн продуктів. Ми навіть потім не знали, що з ними далі робити. Це вже зараз ми навчені, а тоді військові чекають, машина стоїть, а ми сортуємо гречку до гречки, консерви до консерв.

Таким чином акції у супермаркетах ми розпочали на початку червня, а вже перший ярмарок ми провели у серпні. Вже у цей час хлопці почали казати, що продукти вже не дуже потрібні, і почали розпитувати про якесь обладнання та щось суттєвішу. Грошей у нас, звісно, не було. Тому ми організували ярмарок. Але, якщо відверто, то ми всі чекали на те, що з вересня вже буде перемога і війна припиниться. І тому довготривалих планів не було. Але вже зараз ми з дівчатами заспокоїлися. І хоча, чекаємо на перемогу, але не плекаємо надій, що вона буде  от-от. Щодня ми ставимо перед собою задачі, які потрібно виконати у першу чергу. А там – новий день і нові завдання.

Людмила: Насправді, ми мріємо про те, аби ці завдання виконували не ми, а ті люди, які їх мають виконувати. Люди, які отримують зарплати за те, що нічого не роблять. Днями я подивилася структури Міністерства оборони, і те, що я побачила, викликало у мене шок. Те, що тут робить кілька людей, там робить – а точніше, не робить – близько тисячі. Вони за зарплату не роблять того, що інші люди роблять безкоштовно.

– Слідкуючи щодня за вашими звітами у соціальній мережі, складається враження, що ви займаєтесь волонтерськими справами цілодобово. У вас залишається час на роботу?

Людмила: Від початку усього у мене не було жодної нормальної обідньої перерви, жодного спокійного вечора чи вихідного. Увесь більш-менш вільний час намагаєшся використовувати для волонтерства. Але, звісно, у нас у всіх є робота і ми мусимо працювати, бо жити потрібно за щось.

– За ці шість місяців волонтерства ви змінилися? Якість риси характеру нові з’явилися?

Наталія: Я дуже змінилася. Стала жорсткішою, загартованішою. Досить спокійно сприймаю вже будь-яку інформацію. Холодно. Намагаюся не серцем, а розумом зрозуміти хто і що мені каже.

До мене прийшло розуміння того, що є люди, які користаються війною та чужою добротою. Раніше я думала, що біда повинна згуртовувати, але зараз розумію, що цей принцип стосується не лише добрих людей, але й поганих. Збігаються й усі пацюки, які користаються тими людьми, які готові віддати від себе останнє. Коли ти стикаєшся з цим раз, другий, третій, то на четвертий вже випрацьовується здоровий імунітет, стійкість. Адже, не дарма кажуть, що благими намірами дорога до пекла встелена. Це так і є. Переш тим, як надати допомогу, потрібно дізнатися чи дійсно потребує людина її.

Людмила: Як правило, ті люди, яким справді потрібна допомога, ніколи не прийдуть і не скажуть про це. Бо вони соромляться та шанують чужу працю. За них швидше їхні друзі, товариші чи родичі попросять.

Росана: У мене дар мови відняло, коли нам буквально місяць тому пропонували купити за безцінь кевларовий шолом та бронежилет. Їх привезли з АТО. Не залишили їх там, де вони потрібні – друзям, колегам, – а привезли сюди і продали за копійки. До речі, одразу ж виручені гроші й пропили. Що тут ще казати.

Найгірше те, що людину, яка це продала не можна притягнути до відповідальності. Якби це була армійська річ – так, а їх же привезли з-за кордону. Можливо, їх теж придбали якісь волонтери. Каска була точно канадійського виробництва.

Наталія: Тут вже постає питання моралі. Чому нам свої старенькі кожушки приносять бабусі і дідусі, які вже ледь йдуть, тримаючись один за одного, і ось солдатик не цінує того. Він прийде і той кожушок продасть або проп’є.

Як за таких обставин не станеш жорсткішою? Любов ми потім подаруємо, коли перемога буде нашою. А зараз потрібно про інші речі турбуватися.

Людмила: Інакше й не можна. Занадто багато емоцій щодня віддаєш людям. Можливо, навіть тих, що й не мала б. Але ось, наприклад, ми з Наталкою за ці кілька місяців навіть навчилися лаятися. Інколи без цього – ніяк.

Наталія: Війна – дуже жорстка школа життя. Для волонтерів – теж. Просто в один момент ти розумієш, що часу на сентименти немає. Людина, яка забажали тебе обманути, йтиме до останнього. Угорську я вивчила, аби порозумітися з людьми, українську – знаю, російську – теж. Лайка – це така ж мова. Деякі люди розуміють лише її.

Росана: Мені, наприклад, дуже прикро те, що негідники користуються нашою роботою. Ті люди, які свого часу організовували антимайдани, зараз «записалися» у великі волонтери. Як кажуть, влада змінилася, шапку перевдягли іншим боком.

І, вибачте, але я не вважаю волонтерством, коли пишуть, що у шпиталь потрібен туалетний папір чи шкарпетки, а деякі військові там з гайморитом лежать... Я знаю чудово, як робляться закупки ліків, тому, коли у місцеві лікарні їх просять, то я починаю чогось не розуміти...

Людмила: На жаль, сьогодні стерлася межа між правдою і не правдою, важко зрозуміти, кому вірити, а кому – ні. Ми не отримуємо правдивої інформації, не називаємо речі своїми іменами і тому грати нашими емоціями дуже просто.

Наталія: Багато людей маніпулює. Всюди збираються якось гроші, податки. Але, куди це все йде – не відомо. Нам важко пояснити багато чого... Наприклад, те, що техніку до зони АТО привозять тягачами. Понад 1,5 тисячі кілометрів вони тягнуть ту несправну техніку, і потім лише на місці хлопці мають її відремонтувати. Як? Чим? Що вони можуть там знайти посеред поля?

Навіть, от вчора ми оплатили деталі на 3 тисячі 800 гривень, бо вже давно хлопці просили. Перед тим було 6 тисяч, 12 тисяч.

Росана: Прикро, що те, що ми робимо, хтось списує в кабінетах і заробляє гроші. Тоді, коли старенькі бабусі несуть по 100 гривень.

Людмила: Напевно, «чому» – це найбільш безглузде запитання, яке ми можемо собі задавати в цих умовах. Тому ми намагаємося завжди запитувати в себе «для чого» це нам. Це стосується і людей, і розчарувань, і приємних подій.

Росана: Навіть на ярмарку, який ми організували влітку, ми збирали гроші для військових, віддавали від себе хто що міг, а дехто просто прийшов заробити гроші. Це було величезним розчаруванням. Але воно теж для чогось нам було потрібне.

– Кілька місяців тому настав час, коли ви практично припинили збір одягу та продуктів і взялися до оптику. Як це сталося?

Людмила: Ми відправили хлопцям кілька приладів нічного бачення, а потім у них розбився тепловізор. Тоді нам довелося вивчити всю інформацію про них і почати збір грошей. Хоча прилади нічного бачення разів у 20 дешевший. Але наші хлопці казали, що краще будуть без взуття, але з доброю оптикою.

Чомусь ми тоді змогли розібратися, а от коли даєш запит у Міністерство оборони і тобі приходить відповідь про те, що вони розглядають можливість придбання валянків і господарського мила. Виходить, що ці предмети на війні – питання номер один.

Тоді ми вирішили, що краще купити одну дороговартісну річ, яка потрібна на фронті кожного дні, ніж придбати 10, застосування ким не знайдуть. 

Росана: Дуже приємно, що до збору одразу підключилися райони. Здається, що 2-3 тисячі гривень відносно невеликі гроші проти 57 тисяч, але саме такими маленькими сумами робляться великі справи.

Наталія: З осені, до речі, почалася з нами дуже цікава штука, не знаю, як її пояснити. От є ситуація, коли, наче, все вибудувалося, але чогось бракує. І саме у цей момент дзвінок чи знайомство, і люди пропонують тобі саме те, чого ти так шукала-просила. Як так Бог зараз зв’язує ці ниточки? Не знаю.

– Скільки тепловізорів вам вже вдалося відправити нашим хлопцям?

Наталія: Особисто за зібрані волонтерські кошти – 2. Хуст-Фарм купили один тепловізор. Андрій Балога – четвертий придбав. 2 тепловізори передали наші нардепи. Сьомий – придбав депутат райради. Восьмий тепловізор придбало село Довге.

Людмила: На жаль, маємо інформацію, що один тепловізор згорів в УРАЛі, в який влучив снаряд під Дебальцеве.

Наталія: Якщо ми раніше підписували документи з керівництвом про передачу тепловізорів на облік, то зараз ми цього не робимо. І на це теж є причини.

Людмила: Утім, дуже приємно, коли телефонують хлопці з передової і кажуть, що завдяки цим приладам, які ми надіслали, вдалося врятувати багато життів.

– Розкажіть про свою останню велику перемогу – придбання автомобілю?

Людмила: Коли ми її побачили, нас треба було знімати на відео: ми так раділи, наче, її собі купили. (ред. – сміються) Нам казали, що це буде джип, але, коли ми побачили його, то були просто в шоці. А ще у більшому шоці були наші хлопці, коли машина приїхала до них!

Наталія: Якщо ж говорити про причини придбання цього авта, то я просто сіла вдома і підрахувала, скільки ми грошей витратили на ремонт державний старих машин і диву далася. Тим паче, хлопці розповідають про те, що їздити на тій техніці, яку вони відремонтують, просто нереально.

Рушійною силою став Сашко Ленд’єл. Потім ми дізналися, що кілька машин відправили райони Закарпаття. Тоді ми попросили його підшукати щось підходяще. Ми зібрали досить хорошу суму, але нам все не вистачало для придбання авта. Тоді ми звернулися до наших благодійників. Віктор Іванович та Андрій Вікторович одразу відгукнулися. Так ми підібрали дуже якісне авто за рекордно короткий термін часу. Більше того, усі зібрані гроші збереглися. Тому наша наступна мета – придбання ще одного авта для хлопців.

– Кілька тижнів тому ужгородці обговорювали те, що саме журналістів найбільше у волонтерському русі. Що скажете про Мукачево?

Наталія: Навколо нас дуже багато людей. Ми просто намагаємося налагодити усі процеси і комунікацію. Професія тут немає значення. Волонтерство – це добровільний рух. Перетворювати його у щось з командами «направо», «наліво», я не бачу сенсу. Тому до нас долучаються ті, хто справді хоче допомогти.

Людмила: Приємно, що навколо нас об’єдналися звичайні закарпатці, влада, чиновники, благодійники, які хочуть і можуть запропонувати свою допомогу.

Наталія: Одне можу сказати точно – монолітний надійний тил у Мукачеві організувати вдалося.

– Наталю, ви дуже довго наважувалися перш ніж відкрили картку для збору коштів. І це не просто так. Часто можна спостерігати за «розбірками» волонтерів: хто краще, хто більше і т.д. Скажіть, чи справдилися ці побоювання?

Наталія: Оскільки, я журналіст, добре знаю силу слова. І часто для наших людей одне брехливе слово буває сильнішим за сто правдивих. Тому на час війни ми з дівчатами вирішили не брати такі речі близько до серця. Бог розсудить усіх нас. Особисто у мене немає часу на те, аби слідкувати за тих, хто з волонтерів, що купив, куди відправив, що підписав, яке фото запостив. Я щиро заздрю тим волонтерам, які на це час мають: розглядати якість фоточки, придиратися до слів, розносити чутки і виїдати мозок ложечкою за кожну літеру.

Я одразу сказала: у нас є хлопці на передовій, які повернуться і все розкажуть. Вони знають, що, коли, де і навіщо відбувалося. Я добре знаю, що я роблю і заради якої мети. Ми всі працюємо на одну справу.

Людмила: Для нас головне – бачити результат справи, яку ми робимо. Через 5 днів після нашого запиту до Міністерства оборони, хлопцям на передову привезли цілий УРАЛ з берцями. Хіба це не результат? Ми навіть державу змушуємо хоча б трохи ворушитися. 

Наталія: Зараз нас цікавить такий нюанс: хто є розробником форми, яка не просто горить у каміні, а ще й тліє. Вже навіть нічого не казатиму про те, що вона повністю продувається і стояти в ній на блокпості – просто нереально. І таких питань є купа.

– Що вас найбільше надихає у волонтерстві? Що тримає і не дозволяє здатися і піти?

Наталія: Особисто я свого часу виходила заміж за офіцера. І хоча він вже 20 років, як не служить, але я усі ці роки добре знала, що «соплі – потом, сльози – потом». Я знала, що, якщо повістка прийде, то Діма піде. А повістка мала прийти, бо він звільнений в запас. Мені здавалося, що чим більше я буду допомагати, тим скоріше війна закінчиться. Десь, можливо, з таких жіночих егоїстичних моментів. Думала, що раптом моєму чоловіку не треба буде йти, бо війна швидко закінчиться. Але сталося, не так, як я думала. Тому до березня місяця у мене в АТО є й власний стимул допомагати.

Людмила: Можливо це по-молодості, але досі маю бажання врятувати цей світ. Я завжди стараюся допомагати людям. Тим паче, зараз там багато друзів. Вони вже нам, як родичі. Ми не можемо їх підвести.

Росана: Я альтруїст – готова допомагати, не чекаючи на відповідь чи подяку. Навіть мама у дитинстві казала, що всі нормальні діти додому несуть усе, а я з дому. (ред. – сміється) А якщо серйозно, то мене надихає результат, незважаючи на ті всі недоліки і прикрощі, з якими ми стикаємо щоденно.

Наталія: Я люблю наводити лише один приклад. Десять чоловік сидить на березі річки і раптом бачать, як дитина провалюється під лід. Напевно, в такій ситуації буде правильним спочатку врятувати дитину, а вже потім вирішувати, де були її батьки у цей час, чому вона була сама, чому вона пішла на лід, чому не спрацювало МНС?

Те саме зараз в Україні: люди, замість того, щоб згуртуватися, виясняють, хто, кому і що винен. Давайте переможемо і тоді вже будемо робити висновки і шукати винних. Зараз я бачу ціль – це перемога.

Контакти волонтерів:

Адреса: м.Мукачево, пл.Федорова, 5 (корпус МДУ № 3)

Волонтерський рахунок : 4149 6258 0771 4447 Зотова Наталія Василівна Приватбанк

Росана Бісьмак, Мукачево.Net