А мене могло не бути…

       Я не знаю, чому мені пригадався Барсік. То був рудий і дуже великий пес. Він жив на нашій вулиці. Його всі любили і щедро підгодовували. А він всіх знав і всіх охороняв. Вдень грався з дітьми, а вночі бігав від дому до дому,  перевіряючи, чи все гаразд, і чи нема поблизу підозрілих незнайомців.

     То було літо і був ранок. Ми грали в хованки. Барсік бігав з нами. Точно вже й не пригадаю, з чого все почалося. Але в пам»яті збереглося, як один хлопчисько, з яким ми не дуже любили гратися, вдарив Барсіка палицею. Барсік був дуже добрим псом. Він не міг повірити, що його б»ють. Він думав, що то хочуть з ним гратися. Барсік підскочив, схопив зубами палицю. А хлопчисько злякався, ступив назад і впав. Діти почали сміятися. Хлопчисько заплакав і побіг додому.

       Вже за кілька хвилин ми почули якісь крики. То кричала сусідка. Вона вибігла з будинку на вулицю, махала руками і благала нас тікати геть. А ще за секунду ми побачили батька того хлопчиська. В руках у чолов»яги була рушниця. Він ледве ступав, був таким п»яним. Лаявся і йшов до нас. Я чомусь одразу зрозуміла, що він хоче убити Барсіка. Я підбігла до нашого пса, обняла його міцно за шию і притисла до себе. Я не знала, що робити далі з більшим за мене Барсіком. А більший за мене Барсік радісно махав хвостом і тепло дихав мені в обличчя.

       Пам»ятаю, як старший брат кинувся мене відтягати від Барсіка. Дітей вже не було. Вони розбіглися. Брат плакав, щось кричав мені. Тягнув спочатку за плаття, потім – за плечі, а потім схопив за волосся і різко рвонув до себе. В ту мить, у мене чомусь сильно загуло у вухах. Я побачила на собі кров і подумала, що брат відірвав мені голову. Лише потім я зрозуміла, що то була кров Барсіка. Він лежав на землі і продовжував дивно махати хвостом. У нього більше не було живота. Лише суцільне криваве місиво. Я пам»ятаю, як брат тремтячими руками, намагався прикрити мені очі. Він вже не тягнув мене подалі від цього місця. А нащо? Живий дядько з мертвими очима і з рушницею в руках, стояв перед нами і реготів. Дуло дивилось на нас, а я дивилась на Барсіка. У цього мертвого пса було стільки життя в очах! Це життя дивилося на мене і казало: «Не плач!».  Але того дня я була неслухняною і, всупереч життю, таки розплакалась.

     За кілька хвилин по тому, дядька забрала міліція. Мама марно намагалась мене розговорити. Витирала з мого обличчя Барсікову кров і просила, щоб я більше не дивилась на Барсіка, щоб поглянула на неї. А я стояла, мов вкопана і не могла зрозуміти, чому у мене є живіт, а у Барсіка живота нема. Я ж так хотіла захистити цього пса.

        А потім ми ховали Барсіка. Мама з сусідкою загорнули його у білу простинь і понесли на млаку. Так ми називали місцину, що неподалік од наших будинків. Земля на тій млаці була вогкою. То ж коли викопали яму, вона почала заповнюватись водою. Мама попросила мене піти нарвати квітів для Барсіка. Коли я повернулась, Барсік вже мав могилку. Ми притрусили її тирсою і прикрасили квітами.

        Минуло кілька років і того дядька знайшли повішеним у лісі. Казали, мав гарячку білу. Втік з дому. Шукали його довго. Хоронили скромно. Я дивилась з вікна на його труну і в голові гули слова дідуся, який, загадково показуючи пальцем на небо, завжди казав: «На все є кара Господня. Він усе бачить, Натасю! Він усе бачить!». Раніше я не вірила дідусеві, а в ту мить, раптом,  зрозуміла: той, що на небі точно все бачить.

      Хлопчисько, з якого все почалося, виріс, скоїв тяжкий злочин і надовго сів за грати. Тепер, кажуть, п»є безбожно. А я живу і думаю, як би склалося моє життя, якби дитинство не побачило смерті Барсіка? А ще мені цікаво, чи у пам»яті всіх дорослих людей є свої «барсіки»?