Блог Андрія Любки

Фотосесія в підтримку читання - на одному з київських дахів. Такі кольори!

Любка Андрій Андрій Любка – сучасний український поет, прозаїк, есеїст і перекладач. Більше на www.lyubka.net.ua

Можна дивитися перед себе, а можна – зверху вниз, зліва направо й справа  наліво. Як кому заманеться. Але варто пам’ятати: твоє бачення напряму залежить від позиції, з якої ти дивишся на світ. І власне, з якої позиції ти читаєш. Даніель Пенак колись сказав, що читання ніяк не пов’язане з регламентом життя суспільства, воно, як і любов, – це спосіб життя.

Ми ж підглянули, у який спосіб читають Андрій Любка й Ірина Соловей. Це відбувалось згори вниз, а точніше – з одного київського даху. Зручність такого читання полягає у тому,що після особливо щемкої фрази можна відвести погляд в далекий горизонт, небо і сонце. А щемких фраз на даху вистачало. Чесне слово!

«…Ніби навколо ліс і над нами – так близько – небо,

Ніби в тобі зовсім не я, а безмежне гаряче небо,

Все, що у мене є – це квиток до тебе,

Це квиток до тебе, квиток до тебе».

«…І все раптом до мене доходить – тут, під її будинком,

В цьому чужому місті, в якійсь країні, добряче напідпитку,

По третій ночі».

«…Це не твоє серце так гучно гупає,

А просто тиша навколо – як серед сну,

Бо смерть – це навіть не кімната,

І навіть невідомо чи простір».

«Хотілося написати вірш для тебе пафосно і цікаво,

Щоб у ньому зірки горіли, і гріли, як кава в термосі…»

«Все, що у мене є – твої кольорові світлини,

Папка в лептопі, п’ятнадцять фото, і довгі, як зими,

Вії твої, зіниці, котрі бувають веселими, добрими, злими,

Вони вдивляються в мене і я зливаюся з ними».

«Все у нас вийде, буде і збудеться,

от тільки б знайти на що опертися.

Ти просто не бійся: живи, як вулиця…»

«…Спочатку шепотітимеш на вушко,

Потім тягнутимеш за руку,

Далі і зовсім стягнеш з мене ковдру,

І аж тоді

Я повалю тебе на ліжко

І ти мене поцілуєш,

Бо, в порівнянні з твоїми поцілунками,

Навіть смерть – лише іграшка.

«Хотілось створити тобі релігію і стати її пророком,

Малювати з тебе ікони, творити дива зухвалі,

І я сидів ночами перед своїм добитим лептопом,

Підбирав слова і дивився на тебе, поки ти спала».

«Я – темний. Я – гарячий. Я – квітковий.

Я – неприборканий, безсонний. Я – тремчу.

Коли і ти зі мною смертю заговориш,

Коли ввірвешся в мою самоту…»

«…Я довго дивлюся в вікно, поволі старію. Від цієї думки кадик

Повзе горлом, як ліфт, підперезаний сухожиллями й венами».

«У тобі грає циганська музика, якесь безкінечне радіо,

У твоєму голосі – неіснуючі материки, на яких живуть кочові племена.

Вісім демонів рвуться тобі з очей, аби повизбирувати

Пахучі зернята кави, аби станцювати навколо вогнища».

«…і у темряві було видно, як

повільно випаровується наша молодість,

і як ще повільніше минає час, залишаючи по собі

запах розпеченого пилу і запотілі вікна».

«Я точно знаю, є в мені щось від нечистого.

Я би сказав, що є навіть і від брудного.

Коли я знімаю з тебе панчохи, наче намисто,

У тебе між ніг розквітають пелюстки української мови».

«Коли ти видихнеш, безсила: «Я кохаю»,

Тоді відкрию тайну: що мене немає…»

Світлини Жені Перуцької

Вірші Андрія Любки

 

звідси: http://www.chytomo.com/rozdil/pozy/chytannya-na-dakhu-andriy-lyubka-y-iryna-solovey.html

Коментарі -
Зачекайте...