Війна у головах

Для примирення у суспільстві почуттів замало – конче потрібен розум

Чергові травневі «канікули», завдяки телебаченню, аж надто цього року пробуджували радянську ностальгію. Помпезне святкування 65-річчя Дня Перемоги могло би бути зрозумілим з того погляду, що для багатьох ветеранів він буде останнім в житті, але надмірний офіціоз і пафос мимоволі наштовхує на інші думки.

«Що скромніші успіхи, то більше народ змушують галасувати про них». Ця китайська мудрість дуже точно висловлює суть імперської політики, коли держава намагається підмінити звичайні людські потреби гаслами, таким чином, освячуючи владу ореолом сакральності. Мовляв, до чого тут дрібні проблеми, коли йде боротьба зі світовим злом. Воно б нічого, якби обмежувалося театралізованими парадами й ностальгічними спогадами. Та в цьому й суть політики, що супроводжується вона конкретними рішеннями, які, на жаль, розвертають Україну до цивілізації не обличчям, а тим самим м’яким місцем, яке заведено називати буфером і завдяки чому самозакохана влада перетворює особистість у звичайний гвинтик бездушного механізму.

Друга світова війна, безумовно, подія, яка поставила перед людством питання руба: або ми й далі живемо цінностями варварства, коли боротьба за території, ресурси, дешеву робочу силу є взірцем досконалості, і тоді науково-технічний прогрес закономірно призводить до самознищення цивілізації, або розум знайде якісно іншу форму взаємин, коли умовою виживання кожного є дотримання прав усіх. І справді, інстинкт самозбереження переміг інші хапальні рефлекси, що й дозволило людству уникати глобальних конфліктів уже 65 років. Саме після Другої світової війни вперше було проведено міжнародний суд над військовими злочинцями й злочинами проти людяності. Тоді ж були створені міжнародні організації безпеки, які базувалися не на егоїстичних бажаннях захоплення чужих терито­рій, а на принципах верховенства прав людини. Власне, сама «Декларація прав людини» була також наслідком Другої світової війни. Якраз після неї порівняно мирно розпалися найбільші світові імперії, й умовою їх зникнення було відмирання авторитарних і диктаторських режимів. Спочатку – англійської, голландської, потім французької, португальської і насамкінець – радянської. Друга світова війна породжує якісно нову гуманістичну філософію, котра запанувала в західній суспільній науці й культурі і яка, на жаль, лише з 45-річним запізненням пробивається на терени колишнього соцтабору. Тому й рецидиви імперських хвороб тут найвідчутніші.

Колись незабутній класик марк­­сизму Володимир Ленін озвучив формулу, що історичний процес має властивість повертатися до своїх попередніх форм, щоб після проривів перетравлювати недоліки попередніх систем. Відродження сталінізму та авторитарних режимів на пострадянському просторі, які більше нагадують фарс, є проявом саме таких суспільних законів. Не оминуть вони й Україну. Однак історія має й іншу тенденцію геометричної прогресії, коли те, що поперед­німи поколіннями досягалося віками, наступні засвоюють за роки. Уроки Другої світової вчать, що компенсація комплексу меншовартості нацизмом, псевдопатріотизмом, геббельсівським лицемірним самозвеличенням веде лише до ненависті й саморуйнації. Але й інший, напевно, більш важливий урок вчить, що після катарсису (природного очищення) народ досягає такого рівня самодостат­ності, коли й на гадку іншим не спадає дорікнути їх минулим. Нинішні Німеччина, Італія, Японія, Фінляндія чи Угорщина є базовим фундаментом сучасної цивілізації, і жодна нормальна країна навіть потенційно не сприймає їх як можливих ворогів. Але все це стало реальністю завдяки примиренню, для якого, на жаль, почуттів замало, а конче потрібен розум.

Сумно, що Україна такого кро­ку під час нинішнього святку­вання Дня Перемоги не зробила. До прикладу, демонстрація багатосерійного документального фільму (а таких було разом із художніми десятки) «Переможна весна», знятого в роки холодної війни, аж ніяк не може пробуджувати мирні настрої. Бо квінтесенцією його є теза, що один-однісінький Радянський Со­юз подолав світове зло, до якого належать і тимчасові союзники США та Великобританія. А лише завдяки дипломатичному хис­ту Сталіна та незламній могутності Червоної армії вдалося відвернути Третю світову. Це в той час, коли реально існує документальний шедевр «Апокаліпсис», проте жоден український канал ще його не показав. Там війна зображена без блюзнірського пафосу – як справжня світова трагедія, в якій брали участь понад сто країн і де обмежений національний чи класовий «пупоцентризм» просто втрачають сенс. Здається, що наші «господарі життя» поки вважають, що українці до такого рівня ще не доросли.

У зв’язку з цим лише одне приземлення до поточних подій. В інформагенціях жваво обговорюється новина про спорудження пам’ятника Сталіну в Запоріжжі. Як водиться, хтось «за», хтось «проти». Преса знаходить привід збільшити популярність, але ніхто не погляне на сутність процесу. Бо при всіх обставинах Дніпрогес і пов’язана з ним індустріалізція дала сотні тисяч, якщо не мільйони, робочих місць, і від цього нікуди не подінешся. Так, можливо й за рахунок Голодомору, але на цих ідеях і, головне, матеріальних статках виросли кілька поколінь, і вони є громадянами України. А заганяти їх у комплекс меншовартості – це бути тими ж варварами, хоча й прикритими європейською риторикою.

Тим часом Західній Україні радянська влада майже нічого доброго не принесла. Степан Бандера справді був символом відстоювання свободи свого народу в боротьбі з чужоземцями. Але освячувати його, не визнавати, що він діяв терористичними методами, – це той самий шлях у нікуди, бо, мовляв, їхній Сталін – це терор і нічого доброго, а наш Бандера – герой. З того боку – те саме, лише з іншими прізвищами. І тому Друга світова, на жаль, ще триває в наших головах. А так хочеться, як казав один із героїв уже згаданих фільмів, «просто поработать».