Чому угорці хочуть вивчати українську мову? Із архіву моїх публікацій, які не втратили своєї актуальності. Частина 5

Переглядаючи свій архів публікацій наткнувся на цікаву статтю «Чому угорці хочуть вивчати українську мову?», яка була опублікована в газеті «Старий Замок» ще в листопаді 2000 року. Матеріалом для статті була розмова з тодішнім директором Дерценської ЗОШ 1-3 ст. з угорською мовою навчання Карлом Оросом.

На жаль, тема залишилась не тільки актуальною, але й ще більш загострилася.

Чому угорці хочуть вивчати українську мову?

№ 94-95 (299-300) четвер, 16 листопада, 2000

Степан Сікора, “Старий Замок”

Після українців, найбільшою етнічною групою населення Закарпаття є угорці. Через певні історичні моменти ці два народи живуть у мирі не одну сотню років. Для нас уже давно стало нормою досконало володіти мовою свого сусіда. Так було за австро-угорців, ще краще стало за Чехословацької республіки. Ситуація погіршилась у радянські часи: учні угорських шкіл вивчали, окрім рідної мови, тільки російську.

А що змінилося в угорських школах України після отримання нашою державою незалежності? Які специфічні проблеми доводиться вирішувати школам національних меншин?

Як розмовляли між собою угорці з українцями?

Протягом багатьох століть у закарпатського народу, незалежно до якої національності, релігійної конфесії відносилась та чи інша етнічна група, сформувався мудрий і толерантний підхід до звичаїв, думок свого сусіда, який допомагав нам вижити при владі різних держав. Звичаї та обряди органічно переплилися і доповнили культури українців-русинів, угорців, німців, словаків, євреїв – усіх тих закарпатців, які вважають наш квітучий край своєю Батьківщиною. Вже давно стало нормою для нас, закарпатців, досконало володіти не тільки рідною мовою, але й мовою свого сусіда. Навіть не маючи спеціальної підготовки, майже 40 відсотків (а тим, кому за 60 років – більш як 60 відсотків) – тих, хто говорить на трьох-чотирьох мовах.

Чому старше покоління, переважно, – поліглоти, а молодше – ні? На те було багато причин, зокрема немаловажною була й економічна. До війни велика частина закарпатців виїжджала вільно працювати в різні країни Західної Європи; талановиті і здібні учні наших міських і сільських шкіл вчилися в університетах Праги, Будапешта тощо, передаючи набуті знання своєму народу.

Радянський період вніс, крім вище названого, ще й інші проблеми у процес спілкування сусідніх народів.

В національних школах другою мовою на той час була російська, яка мала стати в майбутньому рідною для всього радянського народу.

Якщо в містах така мовна політика не створювала великих проблем, то для жителів угорських або румунських сіл це був період повної мовної ізоляції.

Школи на... відкуп

У Мукачівському районі працює сім угорських шкіл.

Сучасна школа, побудована в радянські часи в самому центрі села Дерцен тогочасним колгоспом-мільйонером “Нове Життя”, яким багато років беззмінно керував Золтан Шуфрич – сьогоднішній голова Мукачівської районної ради, розміщена у просторих і світлих класах. Чистота коридорів і класних приміщень вражає, незалежно від того, коли ви прийдете в школу: до початку уроків чи після. Вражає також і дисципліна, вихованість учнів як на уроках, так і на перерві. Панелі у коридорах не фарбувались уже три роки, а виглядають, як свіжопофарбовані.

Чи існують у цій школі проблеми? Звичайно, так само, як і у всіх інших сільських школах держави, області, району. Уже почався опалювальний сезон, а школи забезпечені тільки на 30 відсотків твердим паливом від своїх мінімальних потреб, і, навіть, та кількість вугілля, завезена в школи комерційними структурами за мінімальними цінами, оплачена тільки на 10 відсотків. Чому так сталося? А, мабуть, тому, що освіта в нас котується на рівні обтяжливої необхідності: “...треба, мовляв, щось робити, але якщо обійдуться найменшим, то взагалі можна нічого не робити”. Дерценська школа в цьому питанні теж не виняток: при мінімальній потребі у 80 тонн вугілля, в котельню станом на 23 жовтня завезено поки що тільки 20 тонн.

З давніх-давен у нашого народу існує добра традиція: допомагати школам усім миром. І тільки дякуючи батькам учнів і деяким спонсорам, школи району та, мабуть, і всієї області ще зберігають, так би мовити, необхідну “працездатність”. Однак, навіть, поодинокі факти недоброго ставлення до нашого майбутнього, до проблем школи створюють негативний резонанс у громадськості. Наведу декілька прикладів на дану тему.

1 вересня 1999 року Червенівська ЗОШ І-ІІ ступенів перейшла в реконструйований дитячий садок. А що сталося зі старими корпусами, які були побудовані ще за “старих мадярів”, як кажуть люди на селі? А ці корпуси директор ТОВ “Агро-фактор” Володимир Поляк продав як власність товариства громадянину Ш. за 4,5 тис. гривень. Правда, реальні кошти ні на рахунок, ні в касу даної комерційної структури так і не поступили й до сьогоднішнього дня.

Свого часу, приступивши до обов’язків директора Ракошинської школи І-ІІІ ступенів, Дмитро Логойда почав інтенсивно використовувати “народний метод” для газифікації школи, тобто збирати гроші від батьків учнів. Де зараз ці кошти і труби, куплені за них, знає, мабуть, один тільки Ракошинський сільський голова Дмитро Логойда?

Після повені 1998 року в старій Ключарківській ЗОШ І-ІІ ступенів склалася катастрофічна ситуація, а саме: один корпус став цілком непридатним для навчання.

І ось уже райсількомунгосп (директор Тиберій Савчинець) терміново “освоює” більше 24 тисяч гривень, хоч основний фронт ремонтних і будівельних робіт було зроблено за рахунок і силами вчителів і батьків учнів села Ключарки. Навчальний рік у 1999 році почався не те, що не в повністю пристосованих приміщеннях, а навіть без туалету для учнів на дворі. Зі слів Ключарківського сільського голови Марії Уманської і деяких компетентних спеціалістів відділу містобудування та архітектури Мукачівської райдержадміністрації ми дізналися, що вартість будівельних робіт у Ключарській школі не перевищував би, реально, 6-7 тисяч гривень, і це в тому випадку, якби всі будівельні роботи були виконані підрядною організацією чи будівельною бригадою.

На жаль, не тільки деякі керівники-українці не люблять свої школи, але й угорці теж.

Пан Орос не здається

Карло Орос ось уже третій рік добивається того, щоб на базі Дерценської школи був створений гуманітарний ліцей. Справа потрібна і благородна. Але...

В кінці двору Дерценської школи вже багато років поступово руйнується, недобудоване колись колгоспом, триповерхове приміщення, в якому після відповідної реконструкції і перебудови можна би відкрити 8-12 класів новоствореного ліцею.

ТОВ “Дерценське” (директор Андрій Горват) як правонаступник майна колишнього КСП “Нове Життя” є власником названого приміщення і ніяк не може домовитись у ціні з сільською радою, щоб його продати. Дика і парадоксальна ситуація: будинок розвалюється, хоч будувався він за кошти колгоспу і руками тих колгоспників, діти і внуки яких вчаться в школі. Невже засновники товариства і пан Горват не допоможуть в ремонті, передавши будинок безкоштовно для потреб школи?

Розмовляючи з директором школи паном Оросом і його заступником паном Довкою, дізнаюсь цікаві подробиці щодо того, як формується кошторис на ремонт школи. На початку нового навчального року 2400 гривень було витрачено на поточний ремонт школи, з яких 1200 грн – це гроші, зібрані батьками, 600 грн – зароблені школою і 600 грн – спонсорська допомога різних організацій. Тобто наша держава в даному випадку взагалі самоусунулась від розвитку національних шкіл.

Угорське педагогічне товариство подарувало Дерценській школі 5 комп’ютерів IВМ з вінчестером 386 DX. Орієнтована вартість одного комп’ютера – біля 800 грн. Для того, щоб відкрити комп’ютерний клас, необхідно обладнати протипожежну сигналізацію, що обійдеться в 500 грн. І ось уже пів року директор школи оббиває пороги різних поважних установ, щоб нарешті вирішити позитивно питання хоча б цього невеликого фінансування. А віз і нині там, не дивлячись на те, що дана школа є базовою ще для двох дев’ятирічних шкіл: Форношської і Жнятинської. І таких прикладів ще багато.

Національні школи – це школи українські

Багатство нашого краю, як я вже підкреслював, в різноманітті культур, які треба розвивати і збагачувати. Може, тоді ми хоч частково виб’ємо ґрунт з-під ніг тих угорських політиків як Закарпаття, так і митрополії, які сплять і бачать угорську частину нашого краю в складі Угорщини, а якщо не Угорщини, то хоча б, так званого, Притисянського автономного району, коли зуміємо не на словах, а на практиці створити рівні умови розвитку для всіх громадян України.

Що найбільше зараз хвилює педагогів і учнів? Це знання української мови. Чи може бути угорець повноправним громадянином України, якщо він не володіє державною мовою? Я думаю, що – ні. Питання тут не в тому, що є якесь приниження угорської мови, а навпаки. Чотири години української мови і літератури на тиждень в національній сільській школі недостатньо для того, щоб перебороти мовний бар’єр. Про це стурбовано говорили вчителі Дерценської школи. Така мовна політика тільки перешкоджає взаємному спілкуванню і взаєморозумінню між угорським та українським народами. Де вихід? Звичайно, не можна до безконечності збільшувати навчальне навантаження на учнів, можна піти іншим шляхом. Адже в селі діти і так багато займаються ручною працею, а тим більше – зараз, коли їхні батьки отримали свої земельні наділи. Кількість годин української мови і літератури можна збільшити за рахунок уроків праці. Шкоди навчальній програмі не буде ніякої, а позитив – очевидний.

Приємно й те, що в угорських школах Ужгорода і Мукачева відкриті класи для навчання дітей-українців. Отже, експеримент вдався.

Ми знову починаємо розуміти, що тільки знання декількох мов допоможе вирішити безболісно життєво важливі питання, а саме: навчання, працевлаштування, подорожі, змішані шлюби тощо. І я розумію тих угорців, які хочуть досконало вивчити українську мову. Адже вони вірять в економічно сильну і процвітаючу Україну.