З Роком Півня, шановні !

Дружина з донькою прикупили мені до Нового року оцей календарик. Бо вони знають моє ставлення до півнів (та й до птахів загалом).

А тут така справа – 12 років тому (!!!) я накатав текст, що подається нижче, і в різних варіаціях повпихав його на різні ресурси. І от пройшов повний цикл, і є нагода повторитись.

Незважаючи на усю лабудовість всіляких тематичних років, сенс в них все ж є. Наприклад, в Рік Гір так чи інакше медійники звертали увагу на проблеми гір, в Рік Культури – на культуру і так далі. Тож пропоную звернути увагу на Півня, нашого сакрального птаха, який знаходиться у вкрай небезпечному стані. Біда у тому, що у нашого Півня давно і ледь не безповоротно вкрали саме його ім’я і наклали на нього табу. Хто вкрав? Ну, звісно хто. Кому не звісно, зараз зрозуміє. От спитайте себе, чи не викликає слово півень (а точніше, його російська калька – “пєтух”) у вас абсолютно певні асоціації? Не красивого яскравого птаха, який гордо крокує по двору або з високої огорожі віщає про прихід Сонця, а забитого бідолагу, що тулиться в кутку табірного бараку? І якщо викликає, то відколи? Думаю, з моменту приходу в наш загальний дім Великої Кримінальної Революції, що принесла в єдиний пострадянський простір мову блатняка, нашестя бритих упирів і вал мерзотних пісень, чомусь прозваних красивим французьким словом «шансон» (хоч зватися ці пісні повинні б «гопса», ГОПниковська попСА тобто). Відтоді (літописці новітньої історії, напевно, можуть назвати точну дату, я ж орієнтуюся на самий початок 90-х) ім'я хоч і домашнього, але войовничого птаха отримало образливе значення, і можна припустити, що сучасний міський пацан років так восьми-десяти й не знає, що півень (або ж “пєтух”) - це той, хто покриває курочок-несучок, а аж ніяк не людина, яку через збочені примхи покривають в місцях, не так віддалених...

Цикл тому, у Році Півня 2005-го, ми були окрилені перемогою над системою, яка ледь не всадила в головне крісло країни людину, котра про півнів думала не в пасторально-аграрному, а виключно в барачному контексті. Котрому не те, що півні, але й навіть необачно подаровані білі лілії «западлом» здавалися, і він лупцював такими букетами безталанних дарувальників по пиках. Але недовгою була радість – невдовзі „яйцем вдарений” таки посів спочатку друге, а тоді й перше крісло України. І суспільству довелось заплатити дуже високу ціну, аби повернути „статус-кво”. І от, в прийдешньому 2017-му маємо зробити значно більше, аніж не зробили в 2005. Дуже багато, і окрім іншого, нарешті раз і назавжди реабілітувати Півня у суспільній свідомості.

В ході цієї реабілітації кожний український підліток пубертатного віку повинен дізнатись, що Півень – це не якійсь там „пєтух”, мрія „блакитного” (стоп! – а в чому блакитний колір, як ніяк, колір нашого прапору, завинив? Даєш і йому повну реабілітацію!), а справжній мачо, власник гарему, бойовий птах, настільки самодостатній, що йому навіть на Сонце начхати („Мені – прокукурікати, а там хоч Сонце не вставай”). Самим маленьким треба розповісти, що півень - самий удалий звір в лісі, який своєю шабелиною проганяє окупанта – хоч зухвалу козу-дерезу, хоч хитру лисицю з луб’яної хатинки. Усім мрійникам про євроінтеграцію нагадати, що символ Франції – пихатий галльський півень (хоча французи про це, здається, стали забувати).

А як вам ідея винести півня на державний герб? Бо ж великий державний герб так до сих пір і не прийняли? То, може, нехай щит із тризубом не галицький лев із запорізьким козаком тримають, а два півні – аби іншим регіонам соборної України образливо не було? Не даремно ж на одній з перших українських поштових марок (друкованих в Канаді) красуються червоно-чорні півники – бо просунуті дизайнери відразу відчули усю символічність, і не побоюсь патетики, соборності цих птахів, які проголошують новий день на подвір’ях від волинських хуторів до донбаських барачних присілків.

12 років тому дизайнерам одягу я пропонував ідею - створити новий національний головний убір, який би став альтернативою всюдисущому бандитському кашкету. Щось таке яскраве, з домінуючим червоним, гострий козирок на манер дзьоба, а „вуха” аби нагадували ото півникове підборіддя (як воно зветься, звідки мені, урбанізованому, знати?). Нинішні гіпстери, може, й підхопили б моду, а за ними й пересічні громадяни. Можна накидати й інших пропозицій. І якщо через наступний цикл, в наступний Рік Піня згаданий вище гіпотетичний міський пацан перестане зрозуміло та похабно посміхатися при слові «півень», значить - процес вичавлення урки з колективної свідомості таки успішно завершився.

Див. також: Півні на церковних баштах Закарпаття