Могила для душі.

      Іноді я думаю над тим, де хотіла би спочивати. Не про плинний відпочинок думаю, ні. Думаю про той, що вічний і такий незбагненний для живих. Що хотіла б чути, лежачи в могилі? Що бачити навколо? Що відчувати? В такі хвилини з уяви не зникає картинка скромного сільського кладовища, де спочивають бабуся з дідусем та багато інших родичів. Там так тихо! Як же там тихо! Аж чути,  як душа у тілі тріпоче. І лише зрідка сюркочуть цвіркуни та ще більше бентежать цю життєдайну одвічну тишу. А які там поля навколо! Жовті-жовті, з червоними плямами маків і синіми смугами волошок. І тополі. Високі й величаві, струнами зеленими тягнуться до неба й заколисують погляд. Хочеться закрити очі й назавжди розчинитись у цій тиші....
     Я пам»ятаю свій перший похорон. Померла дідусева сестра Калина. Мені було років три, не більше. Я все чекала, коли ж вона ворухнеться, коли витягне з кишені цукерку і, як завжди,  пригостить мене. А вона лежала і не ворушилась. А потім її понесли на те кладовище, закрили в домовині, опустили в глибоку яму й присипали землею. «Спочивай з миром!», - чомусь пошепки казали люди. І навіть плакали якось тихо, наче боялися потривожити той спокій, який уже пізнала Калина і якого ще не збагнули вони.
      «Колись моє життя, як квітка процвітало.
      Тепер я вже лежу, як та трава зів’яла.
      Остання путь, останняя дорога,
      Остання путь від рідного порога.
      Не плачте, не прийду, не буду з вами жити,
    Бо я вже йду від вас,  де буде Бог судити,» - тихо доносилося з іншого боку кладовища, де також когось хоронили. І мені було чомусь так затишно. Я думала, якщо померлі говорять з нами, просять не плакати, то напевно, вони не померли, а просто міцно заснули.
     Я зростала у повазі до мертвих, до їхнього спокою. Я досі пошепки розмовляю на цвинтарі. Тому мені дуже важко пояснити, яким же потрясінням для мене стало те, що в містечку, де я зараз живу, є мертві люди, яким не дають цього спокою. В самісінькому центрі міста височіє пам»ятник воїнам, що полягли в боях за наше місто. Біля пам»ячника - плити з викарбуваними іменами загиблих. Це я так думала, що просто плити. Бо не могла збагнути, що там, під ними, насправді покояться останки чиїхось батьків, синів, дітей. Що поміж цих могил щодня ходять люди, катаються діти на велосипедах, фотографуються туристи. Що тут влаштовують фестивалі, розгортають торгівельні намети, споруджують сцени і децибелами попси шматують надмогильну тишу. Мені стало зле, коли я усвідомила, що і я ходила по тих могилах; їла морозиво, присівши на загорожу; гучно сміялася чи розмовляла по телефону там, де треба було би помовчати. Я не знаю, чому я так палко була переконана, що там не може бути могил. Написи чітко свідчили про це, але серце чомусь відмовлялось вірити.
      Тепер я намагаюся даремно не тривожити тих людей. Стараюся обходити це місце. Навіть коли працюю на фестивалях, то спілкуюся з тими, чиї намети стоять подалі від померлих. Мені чомусь дуже соромно перед ними. Соромно, що не можу стримати гамір, розігнати натовп, набрати в оберемок тиші й огорнути нею могили. В такі хвилини заплющую очі й подумки опускаюся туди, до них, під гамірну землю, залиту важким бетоном.

      «Здесь похоронен орденоносец САГИЗЛЫ Н.Г. рожд. 1917 г. Погиб в бою за Родину 27.10.44 г.»
    «Здесь похоронены старший лейтенант ГОРБАЧЕВ Ф. рожд. 1913 г., младший лейтенант НОСУЛИН И.Н.   рожд. 1914 г. и три красноармейца погибшие в бою за Родину в октябре 1944 г.»
      «Здесь похоронен полковник ПОДОПРИГОРА И.И. рожд. 1902 г. погиб в бою за Родину 27.10.44 г.»
      «Здесь похоронен майор БОЙЦОВ Н.С. рожд. 1919 г. погиб в бою за Родину 27.10.44 г.»
      «Здесь похоронен подполковник НЮХАЛОВ С.Д.  погиб в бою за Родину 26.10.44 г.»
      «Здесь похоронен лейтенант ДОМАШЕНКО Н.А. рожд. 1919 г. погиб в бою за Родину 2. 1. 45 г.»
      «Здесь похоронены два красноармейца погибшие в бою за Родину в октябре 1944 года»
      «Здесь похоронен красноармеец. Погиб в бою за Родину в октябре 1944 года»
       Коли в місті заговорили про перепоховання загиблих, я зраділа. Зраділа всім серцем і всією душею. Я знову перенеслася у дитинство, на той свій перший похорон. «Гуп, бу-бух! Гуп, бу-буххх» - грудки землі м»яко вдарялися в домовину... З вуст людей ледь чутно зривалося надривне «Ой-йой-йой...» й одразу зникало в глибокій тиші. І навіть дихати було лячно, щоб не порушити її, таку велично спокійну.  
    Але це я, це мої відчуття. А хтось думає інакше. Хтось запевняє, що перезахоронення буде наругою над подвигом загиблих і переконує, що над пам»яттю не можна знущатися. А де межа між пам»яттю і наругою? Чи може бетонна плита бути пам»яттю, якщо навіть імен загиблих не знаємо. Ким були ці люди? Що знаємо про них? Де народилися, кого кохали і за кого віддали свої життя? Від кулі загинули чи підірвалися на міні? Хіба не це справжня пам»ять і справжня шана? А чи можна назвати наругою спокій, який нарешті огорне ті могилки на справжньому кладовищі? Безліч знаків питання... Але я мовчу. Я ні з ким не сперечаюся. Бо знаю, що марна то справа. Знаю, що це той випадок, коли чути треба не живих, а мертвих.  ...Закриваю очі і бетонна плита боляче стискає груди. Серцю тяжко битись, а душі хочеться волі.

       Хто вам сказав, що я мертва?
      А, може, я тут, а може жива?
      Просто без тіла гола душа,
      Просто незряча, просто німа.

Могила №1 – майор Бойцов Н.

Майор Бойцов Микола Степанович, народився 14 грудня 1919 року в Ленінградській області, Опеченський район, селі Фомкіно, росіян. Був командиром стрілецького батальйону саме 835 стрілецького полку 237 стрілецької дивізії. Того самого полку, який отримав почесне найменування «Мукачівський». Загинув 27 жовтня 1944року.
В квітні 1941 поступив в Московське Червонопрапорне піхотне училище, а уже в жовтні після прискореного випуску лейтенантом направляється на Західний фронт на Волоколамський напрямок командиром взводу. Тут отримує перше поранення. В подальшому на командних посадах, остання – командир 3 стрілецького батальйона. В представлені до нагородження Орденом Вітчизняної війни 1 ступеня командир полку полковник Подопригора Ігнат Іванович (також похоронений в Мукачево) писав: В боях з 27.09 по 05.10.1944 на державному кордоні Польщі та Угорщини в районі сіл Дзюковець та Рунино оволодів без втрат вигідними позиціями. Протягом 28.10 відбив 8 атак ворога та наніс відчутних йому втрат. В бою знищено до 2 рот солдат, 12 ручних кулеметів та дві 75-мм пушки.
Подання було підписано 6 жовтня 1944 року. Через 20 днів обидва загинуть.

Могила №2 полковник Подопригора Игнат Иванович ( в обліковій картці поховання не правильно вказано військове звання – підполковник).
Подопригора Ігнат Іванович народився 1 травня 1902 року, Краснодарський край, станиця Афяпська, українець. Військове звання полковник отримав 10.08.1944 р. Після закінчення курсів «Вистріл» став з 22.06.1943 року командиром 835 стрілецького полку 237 стрілецької Пирятинської Червонопрапорної дивізії. Нагороджений медаллю «ХХ лет РККА», орденом Червоної Зірки, орденом Суворова 3 ступеня, двома Орденами Вітчизняної війни 1 ступеня.
В представлені до нагородження орденом Вітчизняної війни 1 ступеня посмертно сказано: полковник Подопригора першим з своїм полком прорвав оборону противника, заволодів важливою висотою – 1190,0 і перший ввійшов на територію Чехословаччини. Під час боїв в Карпатах полк пройшов понад 400 км та зайняв населенні пункти Руский Поток, Волове, Березове. А також сприяв 841 сп в оволодінні містом Мукачево.
Загинув 27.10.1944 року. Одна з вулиць міста названа його іменем.

Могила №3 старший лейтенант Горбанев Ф(едор). На жаль даних про старшого лейтенанта не знайдено.
Разом з Горбаневим в могилі №3 похований молодший лейтенант Носулин И.Н.
Молодший лейтенант НОСУЛІН Іван Никифорович, народився 07.04.1914 р. в Краснодарському краї в місті Майкоп, проживав вулиця Пряма, 51, росіянин.
Після закінчення Сретенського військового піхотного училища (Читинська область) в червні 1944р направлений на фронт. 26 вересня поранений, знаходився на лікуванні в військовому шпиталі, після повернення на фронт командир стрілецького взводу 841 сп 237 сд.
Загинув 26 жовтня 1944 року.
Також в могилі № 3 поховані три невідомі червоноармійця.

Могила №4 - Здесь похоронен орденоносец САГИЗЛЫ Н.Г.
Капітан Сагізли Микола Георгійович, народився в 1917 році в місті Маріуполь на Україні, грек. Нагороджений Орденом Червоної Зірки, Орденом Вітчизняної війни I ступеня. Начальник артилерії 835 стрілецького полка 237 стрілецької Пирятинської Червонопрапорної дивізії.
У вересні 1944 року представлявся до нагородження Орденом Червоного Прапору але в зв’язку із загибеллю – посмертно нагороджений Орденом Вітчизняної війни I ступеня.

Могила №5 – лейтенант Домашенко Николай Алексеевич.
Лейтенант Домашенко Микола Олексійович народився в 1919 в місті Тула, проживав шосе Одоєвського, 85.
Помічник начальника штабу 3 батальйону 88 прикордонного полку. Помер від ран 02.01.1945 року.

Могила №6 – два невідомих червоноармійця. Дата в обліковій картці поховання – 8.10.1944 вказана не правильно, має бути 28.10.1944.

Могила № 7 – подполковник Нюхалов Степан Дмитриевич.
Підполковник НЮХАЛОВ Степан Дмитрович , народився в 1911 році місті Шахти Ростовська обл., росіянин. Командувач артилерією 351стрілкової Шепетівської Червонопрапорної дивізії. Нагороджений Орденом Вітчизняної війни I ступеня.
В представленні підписаним командиром 351 дивізії генерал-майором Дударевим, сказано: З 29 вересня по 26 жовтня 1944 року в період боїв при прориві оборони противника в районі міста Сколе та оволодінні населеними пунктами Тухля, Лавочне, Оножець, Лози, Воловець, Скотарське, Яблуново, Веча, Оса, Нелипино, Свалява і містом Мукачево забезпечував просування артилеристсько-мінометних підрозділів разом з боєвими порядками піхоти, чим сприяв успішному виконанню бойових задач на держкордоні та на території Чехословаччини. 26 жовтня 944 року при наступі за оволодіння містом Ужгород особисто сам переміщуючи артилерію з бойовими підрозділами піхоти загинув смертю хоробрих.

Могила №8 – невідомий червоноармієць. Дата в обліковій картці поховання – 8.10.1944 вказана не правильно, має бути 28.10.1944.