Закарпатська П� і журналісти

Як людина, яка системно моніторить інформаційний простір Закарпаття, можу сказати одне: останні кілька місяців, особливо з неформальним стартом виборчих перегонів, партія влади, а надто її кандидати-мажоритарники, відверто провокують місцевих журналістів. 

Це не загравання, не флірт, не спроба підкупу, хоча і не без цього, адже «джинси» у пресі вистачає. Мова про постійні приводи для критики – обґрунтованої, аргументованої та нищівної. І те, як представники закарпатської П� часто реагують на неї, свідчить, що до справжнього діалогу вони не готові.

Дозволю собі лише кілька прикладів.

Перший: Ситуація з відпустками кандидатів-мажоритарників, які займають керівні посади в краї. З трьох – голови Тячівської РДА Михайла Шелевера, в.о. голови облради Володимира Закуреного, заступника голови ОДА Івана Бушка – лише останній написав заяву. І це лише тоді, коли ЗМІ чітко роз’яснили політику, що він є уже офіційно зареєстрованим ЦВК кандидатом у депутати і не гоже суміщати ці дві ролі та зустрічатися з агітаторами, коли ще сидиш у кріслі чиновника. 

Перші двоє досі непохитні. Володимир Закурений у коментарі Мукачево.net перелічив аж 4 причини, чому не йде у виборчу відпустку, хоча і очолює обласний штаб ПР. Усі пояснення зводяться до того, мовляв, безвідповідально залишати область без керманичів у такий відповідальний час. Згоден. Але чому тоді не написати заяву на звільнення з партійного штабу і спокійно бути в.о.? Наперед зауважу: те, що закон не забороняє суміщати ці дві посади – в.о. голови облради та керівник обласного штабу, не знімає політичної відповідальності, адже це прямий шлях до застосування адмінресурсу. Зрештою, невже нема кому очолити штаб, крім Закуреного?

Про пана Шелевера важко щось казати: його не тільки вже зареєстрували, а й представили як кандидата-мажоритарника, а він досі очільник РДА.

Цікаво інше: чому мовчить голова осередку Партії регіонів Олександр Ледида, адже міг завчасно попросити підлеглих та однопартійців піти у відпустку – і не було б жодних запитань. Виходить, так має бути, і нікого у П� це не мучить.

Друге: Невдалий старт Степана Деркача у Facebook. Жодних сумнівів, писав не політик, а котрийсь з його помічників. Однак, замість того, аби перепросити і спробувати налагодити діалог з власними читачами онлайн, в штабі «регіонала» вирішили заморозити сторінку та відхреститися від неї. А також – звинуватити ЗМІ, які запримітили промахи, у ангажованості, чорному піарі та решті гріха. Про закиди, мовляв, покажіть скрін-шоти – взагалі мовчу. Це вже більше схоже на дитячі забавки у хованки.

Пане Степане, краще відправте на курси з онлайн-маркетингу того, хто писав замість вас той пост. Бо коли ви наступного разу знову з’явитесь у соціальній мережі, навіть з іншого профілю, то вам обов’язково згадають про цей промах, тому що він був – його бачили не віртуали чи партійні клерки, а реальні люди, журналісти, які не боялися коментувати вам під власним іменем.

Третє: Робота прес-служби та піарників. Буквально вчора відбулася презентація кандидатів-мажоритарників від ПР. За дві години до події з’явився анонс про неї. У ньому було озвучено вибачення, мовляв, перепрошуємо, що так пізно інформуємо, планували на вівторок, але через вірогідну відсутність когось із героїв, змушені провести у понеділок. Дістатись за дві години до «Золотої гори» змогли далеко не всі бажаючі: 98% – із співчуваючих ЗМІ.

Знаєте, у мене є підстави не вірити поясненням та вибаченням прес-служби ПР. Чому? Після однієї з останніх партійних конференцій я запитав у працівників прес-служби ПР, чому ж журналістів не запросили. Відповідь мене дещо шокувала, тому лист я зберіг. Мені пояснили, що партконференція була закритою (окей, що тут скажеш), але наступного разу, якщо на те буде потреба, то журналістів обов’язково запросять. «Якщо на те буде потреба» – це цитата. Журналісти за потребою, як вам формулювання?)

Я не намагаюся шукати чорну кішку в темній кімнаті, і розумію, що зараз усе можна списати на вибори, кожну критичну фразу інтерпретувати як чорний піар. Але це примітивна стратегія. Та куди-там, навіть тактикою це назвати важко.

І не тільки тому, що усім рота не затулиш і хтось точно напише про ваші вади як політика. Річ у тім, що ви, політики, втрачаєте шанс для власного розвитку. Його вам ніколи не компенсують ваші прес-секретарі, радники чи піарники, які б талановитими вони не були.

Тому коли в найближчі два місяці ви відчуватимете, що програєте, виніть, перш за все, себе.