Тютюн.

     Це був один із тих днів, коли сонце пахне теплими порохами, а вітер забуває, що він вітер.  Дід сидів на лавці по-під стайнею і повільно, з якоюсь особливою насолодою, затягувався своєю самокруткою. Як мені подобалось дивитися на діда у такі миті. Трохи примружившись, я захоплено розглядала його крізь сонячні промені. Він здавався мені таким великим і таким надійним! Руки… Крупні вени на них пульсували силою. Долоні і пальці були густо зорані тріщинами і засіяні землею. Від цього вони залишалися чорними, навіть коли дід їх ретельно мив.

   У цих чорних потрісканих руках він крутив свою самокрутку. Дим кружляв над його головою. Яскраві сонячні блискітки, домальовані примруженим поглядом, додавали дідові ще більшої тамничості. Пам»ятаю, я думала, що мабуть так і виглядають святі, які живуть на небі і про яких розповідала бабуся.

    Я дивилась, як догорає самокрутка. Першу, ранкову, він завжди робив із календарного листка. Якось, я запитала його, нащо він листки відриває. А він відповів, що то не листки, а прожиті дні. «А нащо - питаю, - відривати ті дні?» «Щоб спалювати їх».

  Отак щодня і відривав понеділки, вівторки… суботи. Заходив на кухню, підходив до календарика, одягав окуляри, пильно придивлявся і питав сам себе:

 -Так, що там у нас сьогодні? Четвер. Ану, середо, йди сюди. – різким рухом відривав середу і ставив на стіл. Брав із мисника глиняний горщик у якому зберігав власноруч вирощений і дрібно нарізаний тютюн. Горщик, пам»ятаю, був накритий скляною кришкою. Коли дід знімав ту кришку, по кухні розлітався такий неймовірно глибокий запах, що мені здавалося, я от-от потону.

  Я знала, що дідова велика рука в той горщик не залізе і знала, що він попросить свою Натасю зачерпнути тютюну. Затамувавши подих, я чекала, коли ж він, нарешті, мене покличе.

 -Натасю, ти де?! – не встигав гукнути дід, як я вже тягнулась своєю ручкою до тютюну.

  Той тютюн був такий якийсь шершаво-ніжний і такий приємний на дотик. Я так щиро вірила, що виконую якийсь почесний і, не кожному дозволений, ритуал! Серце моє так сильно калатало, що я аж боялася розсипати тютюн. Дід підставляв календарний листок, а я сипала на нього ту пахучу дивовижу. Я могла за раз начерпнути цілу жменьку, та навмисне витягала малими щіпками, щоб знову і знову опускати руку у той тютюновий горщик.

  Потім дід сідав на лавицю і починав крутити самокрутку. Спочатку  він щільно, вздовж листка, стискав до купи тютюн, відтак проводив краєм паперу по губах і починав закручувати його у тонку трубочку. Один її кінець він двічі перетискав пальцями якось хитро так, хрест-навхрест. Далі зціплював зубами ту самокрутку, запалював сірника і…. починав диміти.

  Так само було і того дня, коли сонце пахло теплими порохами, а вітер забув, що він вітер.

  -Діду, а нащо ви курите? – через віконце диму я хитро заглядала дідові у вічі.

   -Не знаю, - смакуючи самокруткою, відповідав дід.

   -Діду, ну скажіть, для чого вам цей дим?

   -Я його їм, бо він смачний!

   -Не правда, діду! Ви ж його випускаєте, а не їсте!

  -Ото причепилася! Краще йду у баби запитай, чого сонце з неба не паде. Як взнаєш правду, то, може і скажу, чого курю.

   Дід добре знав, як мене здихатись. Сонце з неба! А дійсно, чого не паде? Вже за мить я летіла через сад на город до бабці.

  -Бабцю! Бабцю! А чого сонце з неба не падає?

   Бабця сперлася на сапку:

   -Ти знову діда мучила?

   -Ну бабцю!

  -Сонце з неба не паде, бо його вітер тримає.

  -Неправда! Вітру зараз нема, а сонце на землю не впало!

  -Так вітер в небі завжди є. Це на землі його іноді немає.

 Останні бабчині слова ледь встигали за моїми п»ятами. 

 -Діду! Діду! – я  залетіла на подвір»я, а діда вже нема. Чую бринить так лунко десь коса. «Чуух-чуух! Чуууух-чух» То ж на долині! Дід косити пішов, косу бруском точить.

 -Діду! А сонце…

 «Сонце, сонце, сонце» передражнювала мене покошена долина.

 -То ви мені скажите, нащо курите?!- тепер вже я наздоганяла свої слова.

 -Чого розтріщалася, сороко!- думаєш, я не знаю, що то вітер сонце тримає. Ти краще скажи, чого вода зі ставу в небо не виливається?

  Я бігла з долини до ставу, розглядала небо у воді і не могла зрозуміти, чому вода туди, у те небо з хмарами, справді не виливається?

  -Бабцю! Бабцю! – босі ноги дріботіли на город.

  Отак того дня я дізналася і про те, чому сонце з неба не паде, а вода зі ставу в небо не виливається; і про те, чому хмари бувають то білими, то чорними; ще дізналася, чому гримить грім і блискає блискавка; зрозуміла, чому церковні дзвони б»ють наче не на дзвіниці, а у мене в грудях…. Чому, чому, чому…

  Надвечір, озброєна відповідями на сотні «чому», я мчалась до діда на поле. Він вів нашу Маньку додому, говорив з нею. Питав, чи добре наїлася, чи смачного молочка дасть Натасі.

  -Діду! Діду! Ну скажіть, нащо ви курите?

  -Натасю, ти така балакуча, що я б точно з тобою у розвідку пішов!

  -Неправда! Коли я ногу порізала і не плакала, ви сказали, що пішли би зі мною у розвідку, бо я мовчала і не плакала! А тепер кажите, що балакаю багато.

  -Та то теж корисно!

  -А чого?

  -Ти ж бо мертвого з могили піднімеш!

  -Це як?

  -А так! Умре собі чоловік, лежить, тішиться, що відпочине нарешті, а ти як причепишся : «Ну чого ти помер? Ну чого ти помер?»

  -І шо?

 -Шо, шо? Встане та піде далі собі жити! (Отут мушу зізнатись, що дід таки збрехав. Перевіряла я потім. Калина, сестра дідова, як померла, то я питала в неї, чого вона лягла і лежить. Десять разів спитала, а може і більше. Не встала Калина. )

 -Ну хай так! Але чого ж ви курите?!

 -А йди у баби спитай!

  Бабця всілася доїти Маньку.

  -Бабцю, а чого дід курить?

  -Бо дурний! – молоко  смачно вдарило по стінках відра.

  -Діду, а бабця каже…

  -Та чую!

  -А то правда?

 -Може й так! Іди, дитино, спатки вже. Я завтра вдосвіта на поле. Ходи пригорну тебе.

  Рано я прокинулась і побігла на кухню. На календарику був четвер. А мала бути п»ятниця. Дід рано встав, мав би вже відірвати вчорашній день. Я злякалась, що може з дідом щось сталося. Але скрипнула хвіртка і я почула його голос.

  -Дідусю! А чого на календарику четвер, чого ви день не відірвали?

  -Та не хочу, Натасю, я більше дні відривати.

  -А чого?

  -Палити їх більше не хочу.

  Отак, того дня, у свої шістдесят, дід раптово кинув палити. А я ніколи і не починала. Нудить мене від диму. Хоча пам»ять моя досі дихає запахом тої дідової самокрутки з тютюном із глечика і досі мліє від цього. 

….А календарики відривні я не купую. Мені чомусь дуже шкода відривати з них прожиті дні….