В краю крові і меду
Подивилась фільм В краю крові та меду, Анжеліни Джолі і хотіла поділитись власним враженням. Вона звичайно ж жіночка специфічна і очікувалось, що зачепить. Але мене не зачіпило...Люблю коли після гарної книжки або фільму , знаходишся під враженням певний час, і винкає величезне бажання з кимось про те поговорити.Тут було якось інакше. Можливо тому, що крові було більше ніж меду,можливо тому , що дійство відбувається на Балканах а вони після фільмів Кустуріци мають особисто для мене якесь свтло-магічне враження. А тут жорстока війна у всіх її проявах, а можливо не мені копирсатися в цьому фільмі і висловлювати свої враження. Весь час була в напроженні- не люблю так. Ось після Мадонниного- Ми віримо в кохання, так світло було... Навіть полізла в інтернет більш детально почитати про те велике кохання , за ради якого король відріксая від пристолу.Питання смаків- спірне питання. Головне , що вона ( Анжела)) привернула увагу до проблеми яка є і тепер. Дивлячись фільм моторошно було від того , що війна яка зображена в картині була в сучаному світі, поряд з нами і всього пару років назад.Мені пригадалось як минулого року я була в Сербії. Одразу хочу сказати , що країна дивовижна. Має вилику історію і залишки вражаючої архітектури, але в них як і у нас- розграбили, зруйнували майже все. Якщо є якийсь замок, резиденція чи фортеція, то це лише споруда, нутрощі якої зникли в невідомому напрямку.Природа як і у нас неоціненно красива. Чого тільки варте злиття річок Сави і Дунаю у Белграді. А як приємно заходячи в будь-який ресторанчик смакувати смачнючу їжу і слухати наживо народну балканську музику. В жодному закладі не було радіо чи дисків з попсою( вважаю за показник) Мені довелось , ще робити невеликий переїзд з Белграду в славне місце заповідник Капаонік. Дорога лежала через гори і можна було роздивитись , як гарно устелені гори різною зеленню, і як моментами ландшафти схожі до українських. Заїхавши на гору Капаонік нас зустріло казкове місце з дивної архітектури будинками повністю вкритими лабатим снігом. Це був гірськолижний комплекс з 22-ма трасами відмінним сервісом і спа- центром. Але люди все ще, обержнічають і не їздять на Капаонік чи Белград туристичним потоком. Віддаючи перевагу іншим країнам.Склалось враження що місцеві люди якісь зажаті і якось дуже обережно намагаються пишатись своєю країною. Постійно згадують минулі часи, роблять ссилки на Югославію, жодного слова про політику чи сусідні країни. Коли я запитала в свого колеги Горана чи подобається йому і його знайомим їх уряд і президент, бо мені наш відверто Ні. Він відповів , що наш йому теж не подобається а про свого говорити взагалі не хоче.
А яке радісне здивування було в водія мікроавтобусу , який нас возив, коли попросила його на наступний день взяти і включити в салоні Бреговича. Він запитав, чи насправді я знаю його музику і чи можна взяти інших виконавців. На наступний день, він ще не під'їхав до зупинки де нас забирати, а вже радісно як дитина показував мені через вікно диски яких він набрав. Коли Брегович з програвача почав співати якусь сумну пісню то водій , перекладач і гід побачили що ми звичайні і не набурмосені працівники туризму , нам все подобається і з нами можна бути щирими . То вони просто заглушили Бреговича своїм гарним , душевним співом. Я потім розпитала гіда, виявляється то старовинна народна пісня про любов-Ruzica Si Bila, ще й досі є переслана від них на мабільник. Багато й до сьогодні залишилось підтверджень могутності Югославії й помилок після неї. Моторошно їхати столицею країни і бачити залишені обстріляні будівлі. Але кожен баче те , що хоче бачити. Я бачила в тій країні більше меду ніж крові. Можливо, як переважна більшість жінок люблю мокрі Хеппі Енди, коли вкінці всі здорові, багаті , закохані а значить щасливі.
