Блог Наталії Зотової

Суїцид.

Зотова Наталія Про все, що в кадрі і за кадром...

 

Аліни не стало 24 березня. Їй щойно виповнилось чотирнадцять. Була субота. Мама пішла на ринок. Аліна залишилася вдома з дворічною  сестричкою. Сусідів насторожив гучний і надривний плач малої. Заглянули у вікно. Аліна висіла у зашморгу. Мала стояла поруч і ридала. Вибили шибку, спробували врятувати повішеницю. Було запізно…

Жінка, яка мені передзвонила і повідомила про цю трагедію, говорила дуже спокійно і виважено.

-Чи можете мені допомогти? У мене донечка повісилась. Це сталося цієї суботи. Вже похоронили ми нашу Алінку.

Я не сподівалась таке почути. Навіть подумала, що, може, це чийсь злий розиграш. Але спокій по той бік слухавки був якимось занадто спокійним. Щось було у ньому моторошне і болюче. Щось таке, про яке іноді криком не накричишся, сльозами не наплачешся.

-Розумієте, не могла Аліна сама накласти на себе руки. У нас все було гаразд. Ми любили її. Ми дуже її любили.

-Ви думаєте її вбили?

-Так….Ні…Як вам пояснити? Вона саменька це зробила. На шарфику своєму. Просто у коридорі. На балці. Не було на тілі слідів насильства. Але довели її. Довели. Я точно знаю. Я відчуваю. Але ніхто мене не слухає. Допоможіть!

Такої довгої дороги до Тячева у мене не було іще ніколи в житті. Я боялась цієї зустрічі. Я боялась і крапка! Боялась, бо не знала, що питати, як говорити, як дивитись…. Я не знала, в які такі кайдани закувати своє серце, щоб не заважало тверезо мислити і чітко виконувати роботу.

-Доброго дня! Заходьте, будь ласка. – Двері відчинила мініатюрна жінка  вся в чорному,  наче тінь.

- Це я вам дзвонила. Я малу якраз приспати хотіла. Розумієте, Алінку довели до самогубства. – Раптово й неочікувано мати змінила тему. Про той трагічний день жінка говорила безупину десь півгодини. Я не перебивала.  Я заклякла і слухала. Тільки згодом здогадалась увімкнути мікрофон.

-Ми переїхали з села. Тут, у Тячеві, побудувалися. Алінку перевели до міської школи. Ніби не нарікала вона. Казала, що добре її прийняли. Але десь під Новий рік щось мало статися. Бо не хотіла говорити про школу. Лиш казала, що не можна нікому вірити. Вона здружилася дуже з однією дівчинкою. А потім вони посварилися. Алінка не казала що сталося. Тільки пам»ятаю, якось кажу їй, що може зачіску зміни. А вона так якось сходу випалила, мовляв навіщо? Каже, всі і так мене звинувачують, що я хлопців причаровую. Розумієте, Алінка гарненькою була. Волосся таке густе й хвилясте. Ось дивіться, дивіться.

Жінка розгортає альбом. На першій сторінці від руки гарним почерком написано : «З любов»ю в день народження….Донечко, ти наша принцеса!» З фотографії дивляться на мене великі  гарні очі.

-Десь за два тижні до смерті в інтернеті з»явилась сторінка від імені Аліни. Видно було, що її фотографували так, що вона цього не бачила. То вона у шкільному дворі, то вона за партою сидить. І під цими фотографіями всякі вульгарності написані. Прибігає Алінка якось додому нервова така. Питаю, що сталося. А вона з криком таким: «У нас навіть комп»ютера нема! А мені треба. Мені треба перевірити. Мені треба доказати, що то не я! Як я тепер усім докажу, коли всі на світі бачили!» Що, питаю бачили? А вона кинула портфель, лягла на диван і ні слова. Ми самі цієї сторінки не бачили. Нам родичі казали і сусіди. Ще в день похорону вона була. Але вже деякі фотографії зникли. А десь через два дні сторінку видалили повністю. Розумієте, Алінку ще по телефону цькували. Я коли йшла, я бачила, що вона вже з кимось говорить. Я помахала їй рукою. А вже потім мені сказали, що смерть була, як тільки я пішла. А телефон був розбитий. Хтось був такий, хто тим дзвінком убив її. Але нам кажуть, то все через підлітковий вік. Нам навіть розпечатку дзвінків не видають. І хто їй дзвонив перед смертю ми не знаєм.

У школі нас зустрічають стримано і чемно. Класний керівник помітно нервує. Фрази чеканить чітко, без зайвих слів. Ніби завчене домашнє завдання.

-У нас у класі все було прекрасно! Алінка влилася в колектив. Ну діти є діти. Посварились, помирились. І в сім»ї так є, хіба ні? А конфліктів жодних не було! 

Діти сидять у класі так тихо, що здається, ніколи ще так тихо не сиділи. Я бачу, що вони перелякані і розгублені. Добираючи слова, питаю про Аліну….

-Вона добре влилася в колектив,- каже один із однокласників.-Ми дружили, разом гуляли.

-Як думаєш, що могло статися? Може вона дружила з кимось не з вашого класу, може її хтось ображав? Вона не говорила нічого такого.

-А я в другому семестрі вже не дуже з нею дружив…

-А чому?

-Не знаю.

-А з ким з дівчаток Алінка дружила?

-У першому семестрі зі мною дружила. – відгукується дівчинка. –А потім ми перестали дружити.

-Чому?

-Та вона на мене всяке таке наговорювала.

-А про сторінку ви чули?

-Це в Контактах було. – киває дівчинка з першої парти. Ми чули, але не бачили.

Розумію, що тиснути далі на дітей не маю права. Кажу, щоб завжди ділилися наболілим і цінували життя...

Йду в міліцію. Кажуть, справу кримінальну не порушили. Нема підстав. Сторінку в інтернеті не знайшли. Ніхто з опитаних її не бачив….  Питаю, чи не можуть залучити фахівців, які би відновили видалені файли. Чула, це можна зробити. І вже є прецеденти, коли за подібне віртуальне цькування, що провокувало самогубство, винуватців знаходили і засуджували до реальних термінів позбавлення волі.

-Та ні, це майже нереально. На яких підставах порушувати кримінальну справу? Нема очевидців. Ми опитали дітей, вчителів. Ніхто нічого не бачив.

І так якось прикро мені стало. Де шукати захисту? А якщо справді цю дитину довели до самогубства? Хай не усвідомлюючи того…Створили сторінку, потім видалили її. І все! І відповідальності ніякої. Це ж інтернет. Роби що хочеш. Та хіба це справедливо? Чому віртуальні злочини, здебільшого і не беруться розслідувати? Нема фахівців, нема досвіду, нема техніки? Чого нема?

Але…Згадалося мені відео, де львівські нетолерантні хлопці полюють на педофілів. Роблять все безплатно, на добровільних засадах. Реєструються спочатку на сайтах від імені дітей. Чекають, поки ті «клюнуть». Самі не провокують, попереджають, що неповнолітні. Якщо потенційні педофіли не припиняють переписку, погоджуються на зустріч. Але, йдуть групами, по кілька дужих мужиків. Гадаю, трошки б»ють. Так легенько, без видимих ушкоджень… А потім, принишклих уродів, знімають на камеру,  «зливають» відео їхніх хтивих походеньок в інтернет і відпускають на всі чотири сторони. Незаконно, скажуть деякі правознавці. Порушення прав людини, презумпція невинуватості….. Еге ж, еге ж… Та це для міліції настанови, для прокурорів, для суддів… А для самосуду людського і байдуже, де та презумпція у злочинця і як вона в нього виглядає.

Щось підказує мені серце, що дуже скоро, так само без слідства і без суду, візьмуться хакери-волонтери і за тих, хто займається віртуальним цькуванням. Хто руйнує через інтернет чиєсь добре ім»я, чийсь бізнес, чиїсь сім»ї, чиїсь життя… 

 

Коментарі -
Зачекайте...