Закон моралі чи мораль закону?

Є такі справи, коли нутром чуєш, що не все так гладко, як здається, але сказати про це відкрито не можеш, бо нема на те доказів. Точніше, докази ніби є… але вони наче не вилізають за рамки закону. Справа про побитого в Ужгороді дідуся якраз і стала для мене таким собі лабіринтом, де по один бік – неписаний закон моралі, а по другий бік – просто закон. Той, що з буквочок, комочок і крапочок.

Тривожне повідомлення про цю подію надійшло в редакцію ТСН минулого тижня. У листі писали про те, що 77-річного дідуся і його старенького друга побив водій позашляховика за те, що дорікнули йому за паркування на тротуарі. Це сталося іще 2 лютого. Дідусь досі лежачий, переніс складну операцію. Його поламане стегно стягнули пластинами і шурупами. Кримінальну справу за фактом побиття міліція порушили 10 лютого. Слідство ще триває (термін до 10 квітня) , але люди переймаються, що його навмисне затягують. Що нібито особу хулігана встановили одразу, але досі не називають його прізвища, не допитують свідків, не проводять упізнання. Я передзвонила за вказаним телефоном. У бесіді адвокат потерпілого все підтвердив. Вже наступного дня ми зустрілися.

Перед тим, як зайти у квартиру до побитого дідуся, нас довго готували до ймовірних незручностей: і бідненько все там, і місця мало, і трохи запах не зовсім свіжий, бо двоє лежачих людей (у дідуся ще й дружина прикута до ліжка). Мені навіть якось і незручно стало. Кажу, що все гаразд, це ж моя робота. Піднімаємося на останній п»ятий поверх. Заходимо в квартиру. З коридорчика – в маленьку кімнатку.  У візочку сидить худенька бабуся. Великі карі очі дивляться на мене якимось безнадійним смутком. Поруч на дивані лежить дідусь. Погляд падає на стіну під вікном. Там немає батарей. Потім мені скажуть, що жеківці їх зрізали ще на початку зими. Дідусь з бабусею боргували за тепло.

Вітаюся. Дідусь посміхнувшись, киває у відповідь і гарною, майже літературною мовою, запрошує заходити поближче. Присідаю біля дідуся, пояснюю хто я і для чого прийшла. Дідусь береться руками за голову.

-Та що вам казати? Пішли з другом в магазин. Знаєте, купили щось поїсти, та чесно вам скажу, що й пива взяли. Йдемо додому, а на тротуарі машин повно. А одна, ну така шикарна велика червона машина аж вперед так заїхала. Нема де пройти. А так все замерзло, лед під ногами. От мій друг щось почав казати тому шоферу. А я йшов та поддакував ззаду по-мадярськи. Господи! Як той підійшов, як ввалив моєму другові, що той зразу впав. А потім до мене! Як бахне мене отак в груди! І я отак, отак і впав! Впав на той люк, що там біля аптеки. І зразу мені вже ноги, чую, перекрутились. Боліти почало. Кричу. Бачу, в друга голова побита. Хоче мене підняти, а я прошу щоб не чіпав, бо дуже боляче. Кажу, що напевно ноги поламав.

-А водій що робив?

-Та сів в машину і поїхав. І не дивився на нас. Там люди зразу позбігалися! А машина шикарна в нього. Знаєте, я ще такої не бачив! Хоть шофером все життя проробив! Не бачив такої! Така вже гарна машина!

-Ви зараз можете ходити?

-Болить дуже. Лиш так от сидіти можу. А ви фото бачили? Там видно скільки заліза мені накрутили у кістки. Я ще раніше на базар міг сходити. Щось їсти купити. Жінку доглядав. А тепер що? Ані я, ані вона! Каліки два!

Виходимо на вулицю і йдемо до того місця, де все сталося. На тротуарах повно припаркованих машин. За час, поки писали інтерв»ю з сином та адвокатом потерпілого, повз нас по пішохідній зоні проїхало десь п»ять автівок.

Син розповідає, що швидку чекали десь сорок хвилин. З дитячої поліклініки винесли дідусеві безрукавку, а з аптеки – картонку. Підстелили, аби не мерз. Адвокат теж нарікає: слідство вже довго триває, а імені забіяки досі не називають. Та й пошкодження, які у дідуся зафіксували не можуть бути середньої важкості. Такий перелом стегнової кістки – це важка травма. А отже і термін покарання значно вищий. І син, і адвокат переживають, що справу в міліції навмисне затягують. Водій позашляховика, ймовірно, особа впливова. Слідство ще 8 лютого встановило, хто він. Але упізнання досі не було.

Телефоную слідчому. Як годиться, той просить трохи часу на узгодження інтерв»ю з керівництвом. Під вечір знову нагадую про себе. Ще за годину мені пояснюють, що коментувати нічого не будуть, бо справу забрала на перевірку прокуратура. Туди, мовляв, рідні потерпілого теж поскаржались. В прокуратурі одразу погоджуються на коментар. Кажуть, у діях слідчого нічого протизаконного не знайшли. У слідства ще є час до 10 квітня. Бити на сполох зарано. Щодо важкості ушкоджень, то незабаром будуть результати повторної  експертизи. Ймовірно, вони відрізнятимуться від перших і вкажуть, що дідусь зазнав важких травм. Імені підозрюваного, з яким я хотіла зустрітись, щоб вислухати його пояснення,  мені також не назвали.

Ну от про все це і написала я у сюжеті. Ні більше, ні менше. Між тим, сьогодні мені вкотре після ефіру зателефонували з міліції і сказали, що я трохи негарно вчинила, звинувативши міліцію у спробі зам»яти справу,  і тому змушені спростувати мою інформацію у себе на сайті. Почитала я спростування і надивуватись не можу! Там усе так, ніби з мого тексту списано. І про те, чому слідчий в інтерв»ю відмовив, і  про те, що прокуратура не знайшла порушень у діях слідчого. Читаю і думаю, а чому кинулись спростовувати? Чи не через той самий внутрішній голос, який так само, як і мені підказує, що не все так гаразд у цій справі? І що, власне, спростували? Адже, з точки зору законодавства (того, що з буквочок і крапочок) сюжет був дуже виваженим. І потерпілим дали можливість висловитись, і позицію слідства пояснили. Але, видно, той неписаний закон моралі так кричав з екрана, що його усі почули. Сумно лише, що кинулись спростовувати  роботу журналіста, а не взялися за роботу слідчого і не запитали: «Хлопче! Якого дідька ти два місяці розслідуєш, якщо ще 8 лютого встановили особу хулігана? Чому справа досі не у суді?»

 Але, це так… за законом моралі. А закон писаний каже, що все гаразд! Що є ще час у слідства. І байдуже, що для побитого дідуся цей час вже завтра може скінчитися.