Дев"ятирічний хлопчик сам собі видалив селезінку і поламав дві руки...

Розрив селезінки, перелами обидвох рук, струс мозку і забої. З таким діагнозом дев»ятирічного Миколку доправили до Виноградівської лікарні. Щоб урятувати життя, довелося видалити селезінку. Понівечене здоров»я і понівечене майбутнє.  Хлопчина ніколи не стане рятувальником, про що мріяв ще з дитячого садка. Та й інші, так звані «чоловічі» професії, тепер не для нього.  І хто думаєте винуватий у цьому? А ніхто! Цей дев»ятирічний хлопчик сам себе наразив на небезпеку, бо «для себе відповідних висновків не зробив, попередження та застереження своїх батьків проігнорував, погодився на пропозицію своїх друзів, без дозволу батьків пішов гратися на будівництво, чим самостійно піддав себе небезпеці, виліз на небезпечну висоту стіни новобудови, звідки впав і отримав тілесні ушкодження». Так, іменем України, чорним по білому, вирішив Виноградівський райсуд.

Так і хочеться запитати у суддів: «А діти, які всупереч застережень батьків, ідуть у безвість за маніяками та збоченцями, теж самі себе наражають на небезпеку? А діти, які не дивляться собі під ноги і провалюються у відкриті люки? А діти, які гинуть в автомобільних аваріях, бо сіли в маршрутки з п»яним водієм? А діти, на яких падуть з дахів бурульки? І ще десятки, сотні таких «А»????» Розумію, що це надто перебільшені порівняння. Але спробую пояснити, чому є в них щось схоже.

Дитина впала з будівництва, яке один дядечко облаштував просто посеред багатоповерхівок. За документами, це мав бути магазин. Будівництво кипіло у людному мікрорайоні. Втім, жодної загорожі, як це вимагає низка законів, на будівництві не було. Не були заґратовані вікна, вхід до споруди був також вільним. Коли будівельників не було, діти частенько гралися там. Батьки застерігали їх, карали…Але…Ну скажіть, хто із вас в дитинстві не залізав до чужого саду. Якими ж неймовірно солодкими були ті «крадені» яблука! І хіба могло нас щось зупинити? Навіть загорожа і злий пес у дворі тільки додавали запалу. Хоча, якщо глянути з точки зору закону, то це була справжнісінька крадіжка, тобто – кримінальний злочин, а не просто пустощі… А тут не сад, а небезпечна будова і по-суті, нічийна територія. «Заходь – не хочу». Бо ні загорожі, ні навіть таблички, про якусь приватність не було.

На боці потерпілого хлопчика і міліція, і прокуратура. Була порушена кримінальна справа. Кажуть, забудовник проігнорував чимало вимог законодавства. За таке нехтування законом,  набігало дворічне ув»язнення або до 240 годин виправних робіт. Втім, суд виправдав його. Забудовнику вдалося уникнути відповідальності лише тому, що будував магазин незаконно. Тобто, вся документація, яку мав, не була погоджена. То ж це й дало йому можливість запевнити у суді, що будував не магазин, а приватну оселю. Тому вимоги, які є обов»язковими для юридичних осіб, його не стосуються. Будівлю він і досі не обгородив. Правда, вікна таки загратував.

Ми зустрілися з цим дядечком. Нам він також заявив, що винним себе не вважає. Мовляв, то погані діти і погані батьки, бо не вміють виховувати своїх нащадків. У суді за свідків у нього були будівельники. Знаєте, які покази вони дали? Передаю дослівно з судового рішення: «На роботу їх найняв К.П., який перед початком роботи проводив з ними інструктаж, а саме: на будівництво та до електроприладів не допускати сторонніх осіб, працювати акуратно. Неоднократно на будівництво потрапляли діти. Він, а також інші робочі цих дітей проганяли».  Ха-ха-ха три рази! Так і уявляю собі цих «равшанів і джамшудів», з якими «насяльніка» щодня проводить ТАКИЙ інструктаж.

Прокуратура оскаржила рішення суду першої інстанції. Батьки теж планують подати проти забудовника цивільний позов. Мені хочеться вірити, що вони переможуть. Що робота слідчих, не була марною. Що не дарма права дитини відстоювала прокуратура. Що бодай коротке «Пробачте!» з вуст власника будівництва почують батьки і скалічений хлопчик.

Але згадалося мені інше. Років п»ятнадцять тому, у нашому дворі викупили одну з квартир і затіяли там перебудову. Зірвані з підлоги дошки поскладали по-під стінами. Моя донька, яка того дня якраз стала першокласницею, перечепилася через ці дошки, впала і проткнула наскрізь кисть руки величезним цвяхом. Ми тоді тільки переїхали до Мукачева. У нас не було ані друзів, ані знайомих. Навіть роботи не було. Між тим, власник квартири був відомим на той час бізнесменом. Ми подали цивільний позов і …. виграли суд! Нам виплатили чималу на той час суму матеріального та морального збитку. Причому, було усього одне судове засідання. Суддя розглянув справу і порадив підписати мирову. Пояснив бізнесменові, що справу той програє. Просто в кабінеті у присутності судді, перед нами вибачились і виплатили гроші. Я досі пам»ятаю ту мить якоїсь надійної захищеності, справедливості.

Що сталося за п»ятнадцять років з нашою державою, з нашими судами, з нашими людьми?!