«Міс Мукачево 2012» Тетяна Шавкова: «Головне, не боятися, бути харизматичною і віддавати енергію» (ФОТО)

Конкурс краси Тетяна вважає лише одним з кроків до розкриття своїх талантів та здібностей. Дівчина безмежно вдячна батькам за підтримку та розуміння, за те, що не відповіли категоричним «ні», коли вона наважилася на участь у «Міс Мукачево 2012». Більше того, вони вболівали з рештою глядачів у залі, коли їхня донька стояла на сцені та боролася за титул найчарівнішої.  

Дівчина любить рідне місто, почуває себе у ньому комфортно та невимушено, водночас розуміючи, що задля самореалізації та розвитку, швидше за все, доведеться переїздити до більших міст…

– Тобі кажуть, що ти гарна?

– Так, часом, кажуть: батьки, друзі, подруги.

– Тобто ти впевнена у своїй зовнішності, красі?

– Не на 100%, але мені казали: вір у те, що ти найгарніша і найкраща – і тоді ти притягнеш перемогу.

– Ти наймолодша учасниця конкурсу, але по тобі було видно, що ти зовсім не сумніваєшся у своїй перемозі…

– Я просто дуже хотіла перемогти. Звичайно, всі так думають. Всі розмови про те, що начебто хтось хоче лише довести щось собі чи комусь іншому – просто розмови.

– Хто тебе найбільше підтримував?

– Батьки. Дякую за те, що дозволили взяти участь, що не сказали «ні».  Також мої найкращі подруги Яна і Алла. Завдяки Яні я взагалі дізналась про конкурс. Ще минулого року я хотіла, дивилася, потім дізналася, що можна брати участь лише з 16 років, подумала, що не доля. Але цього року Яна допомогла мені: розповіла про конкурс, привела у Happy Room на кастинг, налаштувала мене. Думаю, що саме завдяки ній я і не побоялася йти.

– Були сумніви?

– Звісно. У мене ж навчання, я хвилювалася, що нічого не встигатиму. Вік не зовсім той – 15, а не 16 років. Але добре, що у школі мене зрозуміли – тоді не було контрольних – і я змогла трохи пропускати. Жалкую трохи, що театральну школу трохи пропустила. Ми тоді готувалися до відзначення Дня св. Мартина.

– Що це за театральна школа? Давно ти там навчаєшся?

– Це школа при драмтеатрі. Викладають нам всі актори, а один з предметів – режисер театру. Я там навчаюся вже чотири роки – з п’ятого класу. Мене туди записала моя вчителька з фортепіано.

– А фортепіано ти скільки вже займаєшся?

– Я вже закінчила сім класів. Мені подобалося з самого дитинства, але доїжджати сім кілометрів.

– Сім кілометрів?

– Так, з Шипки.

– Ти й зараз там живеш?

– Так.

– А театральну школу коли ти закінчуєш?

– Наступного року.

– А далі? Це ж вже буде одинадцятий клас.

– Так, я хочу вступати на акторський або на режисуру – як вийде.

– Куди?

– Поки не знаю, куди вдасться: Київ, Львів, Тернопіль.

– Ти добре вчишся в школі? Які предмети любиш?

– Вчуся добре. Люблю українську мову та літературу.

– А прізвище у тебе не українське.

– Ні, не українське. Мій тато росіянин.

– На конкурсі ти була щирою чи грала роль?

– Щирою була. Я завжди стараюся бути відкритою. Не знаю чому, але у день конкурсу у мене було мінімум хвилювань. За лаштунками ми танцювали, сміялися. Думаю, що саме таку енергію ми з дівчатами й на сцену виносили.

– Ти була знайома з кимось із конкурсанток?

– З Паулою. Вона кілька років теж ходила у театральну школу. І танцями ми разом займалися якийсь час.

– Ти і танцями займалася?

– Так, я закінчила «Сузір’я». 

– За лаштунками були розмови, хто переможе?

– Ні, не було. Але в останній день говорили, що, швидше за все, перші три місця будуть у мене, Паули та Яни Сікомас. Так і вийшло.

– Найважчий вихід?

– Конкурс талантів. Я ніколи на сцені з біомеханікою не виступала, боялася, що палиця полетить у зал. До того ж, я ніколи не бачила, аби у Мукачеві хтось це робив.

– Підготовка до конкурсу була складною?

– Ні, було класно, хоча й трохи стомлювалася.

– Коли оголосили, що ти перемогла, що ти відчувала?

– Радість, вибух емоцій. Але, знаєте, я ще й досі цього не усвідомлюю. 

– Титул для тебе – самоціль? Чи ти хотіла б ним якось користатися?

– Хотіла б, дуже. У мене є багато питань. Наприклад, на Шипці немає шкільного автобуса, який нам обіцяли. Школу, старші класи закрили, бо дуже мало учнів, і нас розкидали по іншим. Але зараз кожного дня ми на дорогу – туди й назад – витрачаємо сім гривень.

Я не кажу, що це дорого, але Шипка вважається частиною міста, тому й проїзд має коштувати дві гривні, а не три п’ятдесят. Думаю, батькам дітей це не дуже зрозуміло. Хотілося б поспілкуватися з тими, хто за це відповідає.

– Скажи, а що для тебе, взагалі, краса? На кого ти орієнтуєшся?

– Якщо чесно, то ні на кого. Ми усі гарні – варто лише правильно це підкреслювати, приховувати недоліки. Кожна дівчина, яка вміє у собі підкреслювати найкраще – буде найкращою.

– Як тобі живеться у Мукачеві?

– Я люблю своє місто і район, де я живу. Коли переїздили туди мої батьки, вони думали про те, аби ми були ближче до природи, до лісу і це дуже круто. Звісно, зараз мені хотілося б жити ближче до центру, аби було не так далеко до школи, аби швидше дізнаватися про цікаві речі. У той самий час, я розумію, що для того, аби реалізувати себе, треба їхати у більше місто.  

– Про що ти мрієш після того, як ти стала «Міс Мукачево»?

– Сподіваюся, що мене оцінять і далі: на рівні області, країни, можливо. Я люблю грати, фотографуватися, думаю у мене це виходить. Можливо я зможу стати моделлю, фото-моделлю.

– Що ти найбільше цінуєш у людях?

– Розум, красу, доброту. У кожній людині є щось своє. Не люблю заздрість, злість.

– Чи відчуваєш себе п’ятнадцятирічною?

– Багато людей кажуть, що я виглядаю дорослішою, але мені завжди хотілося ще трохи побути дитиною. У будні, взагалі, намагаюся навіть не фарбуватися.  

– Дівчатам, які йтимуть на конкурс наступного року чого б ти побажала?

– Головне, не боятися, бути харизматичною  і віддавати енергію – люди цим насолоджуються.